ГЧ
- Автор: Долгушин Юрий Александрович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «ГЧ». Краткое содержание книги:
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
Микола здригнувся.
— Скажіть тільки, вона теж… живе?
— Так.
— Як, чує? Дивиться? Може, навіть…
— Ходімо, ходімо, Миколо Арсеновичу, не варто навіть уявляти собі цього.
І вони швидко вийшли з лабораторії.
Розділ одинадцятий
ВИПАДКОВІ ОБСТАВИНИ
Відвідання риданівської лабораторії на деякий час вибило Миколу з колії. Раз у раз він одривався від роботи і сидів замислений або ходив поволі туди й сюди по своїй кімнаті, засунувши руки в кишені. Думки його линули в лабораторію і крутилися там біля столика, накритого непроникним циліндричним ковпаком. Все-таки Ридан добре зробив, що не підняв ковпака. Може, тоді зовсім не можна було б позбутися цього враження. А що коли голова мислить? Що коли вона зберегла здатність рухати м’язами обличчя?
Невідомо, як далеко завели б Миколу ці роздуми, коли б в один з таких моментів до нього не влетів Федір з новою сенсацією.
— Читав «Вечірні вісті»? — спитав він.
— Ні. А що там?
— Дещо таке, що цікавить нас більше, ніж будь-кого в усій Москві. Слухай. Ось… Огляд іноземної інформації… «Вибух у Мюнхені»!
Він підняв голову й глянув на Миколу. Той підвівся.
— «Агентство «Сфінкс» повідомляє деякі подробиці таємничого вибуху, який стався в червні в околицях Мюнхена. Вибух стався в пустинній місцевості на території колишнього полігона і відзначався винятковою силою. Жертви його — сім чоловік, що, очевидно, провадили випробування якоїсь нової зброї. Окремі частини машини невідомого призначення знайдено на відстані близько трьохсот метрів від місця події. Тіла загиблих були так спотворені і обпалені, що впізнати деякі з них було зовсім неможливо. Розслідування обставин вибуху старанно засекречено фашистською владою.
Кореспондент агентства пов’язує цю подію із зникненням кількох представників науково-технічного світу, серед яких згадується ім’я відомого фізика Гросса, що працював останніми роками над проблемою передачі електроенергії без проводів…» Ну, що скажеш?
— Так, та-ак… — протяг Микола. — Тепер зрозуміло, що означали слова «перешкоди усунені» і «антену зірвано вітром»… Пам’ятаєш?
— Звичайно… А «Сфінкс» не знав, куди звернутись за справжньою інформацією. Ми могли б йому розповісти і більше, і раніше, — пожартував Федір. Але відразу ж обличчя його стало серйозним. — Слухай-но, Колю… Я начитався всілякої літератури про міжнародну розвідку і, певне, тільки тепер по-справжньому оцінив усю цю справу. Адже те, що ми знаємо і можемо ще більше дізнатися про машину Гросса, для фашистів і дуже важливо. Вони, звичайно, напоготові, і розвідка поставлена на ноги. Можна не сумніватися, що шпигуни стежать за всіма, хто був хоч трохи причетний до справи.
— Ти хочеш сказати, що життя нашого німця в небезпеці? Не маю сумніву.
— Ні, стривай. Це ясно! Мене цікавить інше. Поясни-но мені ще раз саму техніку вашого зв’язку. Як ви знаходите один одного в ефірі? Адже ти якось казав мені, що він з обережності не повідомляє своїх позивних.
— Та в нього їх і немає, він нелегальній, — відповів Микола. — Спочатку він користався якимись, очевидно, нагаданими позивними, а потім, коли ми познайомились і почалася конспірація з шифром, він перестав повідомляти позивні, і я впізнаю його за характером роботи на ключі.
— Але ж він викликає саме тебе?
— Ні, він з обережності й цього не робить. Він дає тільки загальний виклик: «це-ку» — всім.
— Ну, гаразд, — вів далі Федір — Ось ти почув його, впізнав, настроїв приймач на його хвилю. Але як же він впізнає тебе?
— А мене впізнати — річ нехитра, я не нелегальник і після «це-ку» даю свої позивні.
— Так. Виходить, якщо стежити за нелегальником, то можна встановити позивні того любителя, з яким він розмовляє?
— Звичайно.
— А з позивних можна дізнатися, хто цей любитель?
— Для цього треба тільки купити в будь-якому нашому газетному кіоску довідник короткохвильовика-любителя.
— От бачиш, — насупився Федір. — Можеш бути певен, що за тобою вже стежать.
Захоплений своєю роботою, оточений друзями, Микола був так далеко від цієї думки, що вона здалася йому безглуздою. Він уважно подивився на урочисто похмуре обличчя друга і, насилу стримавши усмішку, теж насупив брови.
— Здається, ти маєш рацію, Федю, — сказав він — Тут до мене одна людина щодня приходить. Мабуть, переодягнений шпигун.
— Хто приходить? — неабияк сполошився Федір.
Микола відповів пошепки: