Бог Дрібниць

Смерть отця Малліґена ніяк не вплинула на щоденникові записи Крихітки-кочамми, адже, по суті, ніяк не вплинула і на його приступність для неї. Якщо вже на те пішло, то після смерті вона заволоділа ним так, як не володіла ніколи за життя. Тепер принаймні пам’ять про нього була таки її. Цілковито її. Несамовито, затято її. Цю пам’ять більше не треба було ділити з Вірою, не кажучи вже про суперниць та суперників — спершу черниць, а згодом розмаїтих садгу[62] (чи як вони там себе називають). Всяких-різних свамі[63].

Його відмову від неї за життя (м’яку і співчутливу, та все ж відмову) смерть нейтралізувала. Тепер, у спогадах, він обіймав її. Лише її. Так, як обіймає жінку чоловік. Коли отець Малліґен помер, Крихітка-кочамма зняла з нього ту безглузду шафранову халамиду і знову вдягнула в сутану барви кока-коли, яку так любила. (А у проміжку натішитись не могла тим худорлявим, запалим, христоподібним тілом.) Вона викинула геть його чашу для милостині, зробила йому педикюр і подбала про мозолисті індуські підошви, а тоді взула у давні зручні сандалі. Одне слово, знову перетворила отця Малліґена на того верблюда, який, високо піднімаючи ноги, приходив колись по четвергах до них на обід.

І щовечора, вечір за вечором, рік за роком, писала у щоденнику (і в наступному, й у ще наступному): «Люблю тебе, люблю».

Вона встромила ручку назад у гніздечко і згорнула щоденник. Скинула окуляри, а потім язиком зрушила з місця зубні протези і вкинула їх у склянку з лістерином, обірвавши ниті слини, які, ніби провислі струни арфи, тяглися між ними та яснами. Опускаючись на дно, вони випустили рій дрібних бульбашок, які молитвою піднімалися вгору. Чарочка на ніч. Шипучка зі зціпленими у посмішку зубами. Зранку достоту пікантними на смак.