Жінка в пісках
- Автор: Абэ Кобо
- Год: 1988
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00180-4
- Переводчик: Иван Петрович Дзюб
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Жінка в пісках». Краткое содержание книги:
Письменник доходить висновку — від суспільства втекти не можна. Тільки змінивши його, можна змінити умови життя людини.
Обличчя та шия сп’янілого Тасіро налилися кров’ю, і лише кінчик носа та підборіддя залишилися білими, наче їх притиснули до шибки. Він мовчав і таким дивним способом нарешті дав зрозуміти, що погоджується.
— Ви, напевно, неодружений.— Дівчина відверто глузувала з молодого службовця.— Та все ж мали б знати, що гудзики на сорочці треба пришивати нитками одного кольору. Щоб людей не смішити.
Однак Тасіро, витираючи кінчиком пальця запітнілі окуляри, стоїть мовчки. Так само мовчки бармен опускає переді мною, мов сніжинку, рахунок за випите і перед тим, як узяти гроші, дає решту. Пройшовши мимо столика, за яким двоє чоловіків ведуть важливі переговори, я вже наближався до дверей, коли мене нечутно нездогнала дівчина. Запах дешевої косметики викликав в уяві ліжко вбогої жінки.
— А все-таки я пришлю вам запрошення на весілля,— сказала вона майже пошепки і на мить розгорнула поли накидки. Дівчина була голісінька. Гладка, але не пружна, а наче налита водою. Судячи з пушку внизу живота, вона справді зовсім не та, що позувала для фотографій.
— Така робота,— і дівчина вдавано сміється.— Ви можете не повірити, але совість у мене чиста. Та все одно моєму нареченому не хочеться, щоб я сюди ходила. Бо найголовніше для сім’ї — її надійність. Може, перед тим як я вийду заміж, ще раз зайдете?
Тасіро стоїть на одному місці, як велика театральна лялька. Злегка потиснувши жінчину руку на прощання, штовхаю двері. Вони знавісніло ячать, мов сполоханий птах, а холодний вітер уривається за комір і в рукави. Музика віддаляється, і що крок, то все більше її заглушує шум сірого міста. Тануть, розпливаються у тій пітьмі і мої почуття. Я прискорюю ходу і, прямуючи під небо неонових ламп, намагаюсь якомога швидше йти в ногу з перехожими...
Однак чим більше я пришвидшую кроки, то відчуваю, як хтось інший, невтомно переслідуючи свою мету, намагається мене догнати. Людей на тротуарах мало, зате потік таксі перед кінотеатром майже безперервний... Та я все йду... Може, тому, що нема вільних таксі... А може, хочу, щоб людина за моїми плечима якомога скоріше мене наздогнала.
Нарешті я чую уривчасте дихання того, хто порівнявся зі мною. Не змінюючи ходи, не обертаючись, я нехтую супутником, як власною тінню. Наче зголодніла мошва, в мої охололі вуха вдирається кволий, благальний голос.
«Що таке? Невже дівчина не сподобалась?.. А я думаю, в неї гарні ноги... Навіть улітку її тіло, напевне, прохолодне... У вас інший смак?.. Чого мовчите?.. Що, ви приголомшені?.. А що я міг зробити?.. В мене не було злого наміру... Навпаки, я старався вам догодити, та перегнув палицю... Невже я малодушний?.. Я себе ненавиджу... І завжди так, а знаю наперед, що каятимусь, хоч вішайся... І чого я такий вродився?.. Аж гидко... Забудьте про ту фальсифікацію пального... Ненароком наплів вам небилиць про це, бо, правду кажучи, роздрібні бази можуть заробити й чесною торгівлею, не балансуючи на небезпечній линві... А якщо й робиться щось недозволене, то це хіба за допомогою подвійної бухгалтерії, аби уникнути податку... Навіть якби підробка пального мала місце, ніхто заздалегідь не думає, що невеликий промах — і його схоплять за руку... Я не брешу... Одне слово, виставляє сторожу — фіктивну компанію, крах якої шкоди головній не завдасть... Тож нічого не вдасться рознюхати... Хоч скільки рознюхуй...»
Я не відповідаю. Не висловлюючи ні згоди, ні заперечення, йду такими ж кроками. На тротуарах людей стає щоразу більше. Як нічна комашня, вони спішать до штучного світла. На хвилину притихнувши, Тасіро не витримує моєї мовчанки і нетерпляче веде далі:
«Причини дві... Чому я мусив вдатися до вигадки?.. Я злякався... Ви розумієте?.. Як тільки я подумав, що начальник відділу Немуро зник безвісти без жодної причини, мені здалося, ніби мене самого покинули... Ні, трохи не те кажу... Скоріше я йому позаздрив, чи що... Я ще не зазнав нічого прекрасного в житті, як мене, тільки мене, здихалися... І тому я почав шукати хоча б якоїсь причини, пояснення і тим самим намагався знайти спокій... От що було в мене на душі... А крім того... мені соромно признатись... я ще нікому про це не говорив, а мучився на самоті... але тепер я мушу бути чеснішим, ніж раніше... Якщо вже почав, то треба зізнатись у всьому до кінця... Знаєте, історія з тими фотознімками — теж чистісінька вигадка... пробачте... цілковита брехня... Правду кажучи, я знайшов їх випадково на дорозі... Вони здалися мені цікавими, і чим довше я їх розглядав, тим більше дійсність змішувалася з вимислом... Може, в цьому винна дружина Немуро-сана?.. Що ви думаєте про неї?.. Прикидається наївною, а сама тільки й шукає нагоди, щоб напустити туману в очі, пошити в дурні, правда?.. Може, тому, що я для неї — просто підлеглий її чоловіка?.. Я, звичайно, підлеглий, та не обов’язково їй слід зневажати мою людську гідність... Однак, гадаю, не варто сприймати інших людей так серйозно... Та чого це я причепився до неї?..»
Як і раніше, я мовчу. Втрутившись у розмову тоді, коли співрозмовник ще не розкрив до кінця своєї душі, можу спонукати його до нової брехні. Краще почекати, поки за інерцією усе викаже. Я йду. Зненацька світло затоплює вулицю і, вганяючись клином у ніч, щосили намагається оп’янити перехожих ритмом божевільного часу.
«Куди це годиться! — Тасіро ледве зводить дух.— Мене розкрито, правда? Знову брехня... Сама мимоволі зірвалася з язика... Може, це хвороба?.. Хвороблива брехливість, чи що?.. Правду кажучи, я сам зробив ті фотознімки... Тепер уже нема чого критись... І, звичайно, натурницею не була та дівчина з бару... Спитаєте, чому я фотографував тільки зі спини?.. Бо так жінки здаються лагіднішими... Клянусь, це остання брехня... Мабуть, ви не вірите мені, але... я зганьбив себе, та, благаю, пробачте... Я ношу в собі жахливу таємницю... Вона не дає мені спокою... Мені здавалося, брехня стане правдою, коли хтось у неї повірить... Та я втомився... Хочу відкритись і відчути полегшення на душі... Тож прошу: поверніть мені ті знімки... Вони не мають відношення до Немуро-сана, просто я прикривав ними свою ганьбу...»
Я знову не відповідаю. Небо, всіяне мерехтливим неоновим світлом, а під ним вир людей, гнаних невидимою метою, нічне свято псевдовтікачів, що ніяк, навіть якби рухалися швидше, не можуть віддалитися один від одного більше ніж на три метри, імітація репетиції вічного свята, повторюваного щовечора. Я стаю на край тротуару, щоб зупинити таксі. Тасіро забігає спереду і, бризкаючи слиною, веде далі:
«Дуже прошу, послухайте... Жахлива таємниця... Я бачив... бачив начальника відділу Немуро... Правду кажу... Чому ви не слухаєте? Адже це ваш обов’язок його шукати... Ви мені не вірите? Тоді хоч послухайте... Я бачив... бачив на власні очі, як ішов начальник відділу Немуро...»
Байдужий до його слів, я піднімаю руку назустріч порожньому таксі. Машина гальмує, різко звертає до тротуару й зупиняється, заторохтівши, наче бляшанка. Я рвучко відчиняю дверцята. Тасіро намагається залізти всередину, але я не запрошую його, хоч і не забороняю сісти зі мною.
У водія дуже похмурий вигляд. Коли я сказав, куди їхати, він не те що не відповів, а навіть не кивнув головою, лише різко натиснув на педаль зчеплення і без усякого жалю примусив старий мотор закашлятись. Якщо він проник в інший світ через задні двері кав’ярні «Камелія», то невже, як і цей водій, щодня карається — так, наче шкребе нерви скляними скалками?.. Невже цей світ був настільки нестерпний, що довелося його навіки покинути й приректи себе на таке гірке життя?
— Я таки бачив Немуро-сана.
Окуляри Тасіро, що стривожено поглядає на мене збоку, пітніють,— в автомашині занадто жарко. Мої щоки, задубілі на холоді, м’якшають, і я раптом почуваю, що сп’янів. Під дією віскі в крові зашумували дві з половиною склянки пива.
— Ви могли б сказати про це раніше. Чого досі мовчали про такий важливий факт?
— Я не знаю, чи маю на це право...
— Право?
— Начальник відділу, якого я зустрів на вулиці, здався мені зовсім іншою людиною... Він нічим не був схожий на нещасного відлюдника... Хода жвава, як у людини, що прагне жити...