Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Того ж то я й попросив вас — чи ви зумієте, — весело оскірився Вейнрайт.
— Цікаво, чого це люди не вміють рідних сестер цінувати… — сказав Форест і, значуще помовчавши, додав: — А я завше думав, що з Ріти знаменита сестра. І чим вона вам не до шмиги?
Не діждавши відповіді, він зачинив за собою двері і, дзенькаючи острогами, пішов коридором до закручених півколом сходів нагору. Піднявшися широкими цементовими сходинами на другий поверх, Форест почув за одними дверима бренькіт фортеп’яно — шпарку танечну мелодію — і вибух реготу. Він прочинив ті двері й зазирнув до білої кімнати, залитої сонцем. За фортеп’яно сиділа дівчина в рожевому кімоно і хатньому чепчику, а ще дві, вдягнені так само, побравшися за руки, гопцювали по кімнаті — перекривляли якийсь танець, що його запевне не вчили в танцкласі й не призначали для чоловічих очей.
Дівчина за фортеп’яно побачила Діка, моргнула йому і грала собі далі. А танцюристки ще з хвилину не помічали його. А тоді злякано вереснули і, регочучи, впали одна одній в обійми. Музика змовкла. Всі три були юні, здорові, квітучі дівчата, і в очах у Фореста засвітивсь такий самий теплий вогник, як тоді, коли він дивився на Принцесу Фозрінгтонську.
Враз посипалися жарти й шпильки, як звичайно в товаристві молоді.
— Я вже п’ять хвилин дивлюсь, — заявив Форест.
Обидві танцюристки, прикриваючи своє збентеження, відповіли, що не вірять, і почали нагадувати численні й загальновідомі випадки, коли його спіймано на брехні. А дівчина за фортеп’яно — Ернестіна, сестра Дікової дружини, — запевняла, що з його уст злетіли перли щирої правди, що вона побачила його ту ж мить, як він зазирнув до кімнати, і що, на її думку, він споглядав їх куди довше, ніж п’ять хвилин.
— Ну, дарма вже, — перебив Форест їхнє джерготіння. — Берт, невинна душа, думає, що ви ще не повставали.
— Авжеж ні — для нього, — відмовила одна з танцюристок, схожа на жваву юну Венеру. — І для вас теж ні. А тому гайда звідси, хлопчику. Гайда, гайда!
— Слухай-но, Лут, — суворо почав Форест. — Ти думаєш, що як я похилий старий дід, а тобі тільки вісімнадцять років і ти, між іншим, сестра моєї дружини, то ти вже й можеш збиткуватися з мене? Ви, шановна панно, вже забули, скільки ляпанців діставали від мене за останні десять років? Я можу нагадати, нехай і Ріта почує, хоч вам воно, звісно, й прикро. Це правда, що я вже не такий молодий, як був колись, але… — він помацав біцепс на правій руці й удав, ніби засукує рукава. — Але я ще не зовсім здохляк і, як оком змигнути…
— Що? — войовниче перепитала дівчина.
— Як оком змигнути, — похмуро буркнув він. — Як оком змигнути… А крім того, на превеликий мій жаль, мушу вам сказати, що чепчик у вас зсунувся набакир. І взагалі його пошито, лагідно кажучи, не з великим смаком. Я б міг пошити багато кращого чепчика навіть лівою ногою… навіть заплющившись… навіть бувши п’яний як чіп.
Лут гнівно мотнула білявою голівкою, позирнула на товаришок, ніби шукаючи допомоги, й сказала:
— Ой, глядіть! Невже ви гадаєте, що три молоді здорові дівчини не дадуть ради одному підтоптаному чоловікові, та ще й гладкому, як кабан? Як ви скажете, дівчата? Даймо йому гарту! Адже йому сорок з гаком, і в нього аневризма[84] серця. І ще, хоча й негарно розкривати родинні таємниці, знайте, що у нього меньєрова хвороба[85].
Ернестіна, невисока, але кремезненька вісімнадцятирічна білявка, схопилася з-за фортеп’яно, і всі три дівчини, гайнувши до дивана у віконній ніші, вхопили в обидві руки по подушці. Тоді вишикувались уряд, передбачливо розступившися так, щоб зручно було замахуватись подушками, і рушили на ворога.
Форест наготувався до бою, але потім підняв руку як сигнал до перемир’я.
— Страхопуд! Страхопуд! — глузливо загукали дівчата спершу навперебивки, тоді дружним хором.
Форест енергійно закрутив головою.
— І за це, й за решту ваших зухвалих витівок ви, всі три, дістанете по заслузі. Всі кривди, яких я лишень зазнав у житті, тепер сліпучим вогнем спалахнули в моїй пам’яті. За мить мене нападе бойовий шал. Але спершу, як фахівець сільського господарства, я хочу смиренно запитати тебе, Лут: скажи мені, заради всього святого, що таке меньєрова хвороба! На овець вона переходить?
— Меньєрова хвороба… — почала Лут. — Меньєрова хвороба — це якраз те, що у вас. З усіх живих істот тільки вівці на неї й хворіють.
І закипіла шалена буча. Форест відразу кинувся на супротивниць у манері футбольної атаки, звичайній у Каліфорнії, поки там не поширилося регбі, дівчата, розскочившись, пропустили його, тоді налетіли з боків і почали гамселити подушками. А він ураз обернувся, розчепірив широко руки із скарлюченими, мов пазури, пальцями і згорнув у оберемок усіх трьох. У кімнаті закрутився справжній вихор: усередині чоловік з брязкучими острогами на ногах, а на всі боки маяв тонкий шовк кімоно, розліталися пантофлі, чепчики, шпильки з зачісок. Глухо гупали подушки, рикав чоловік, зойкали та вищали дівчата, а над усім лунав невгамовний регіт і тріск тендітної тканини.
84
Аневризма — хворобливе розширення артерії або серця.
85
Меньєрова хвороба — напади запаморочення і глухоти внаслідок порушення кровообігу у лабіринті вуха.