Експансія-I
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #10
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5–7720–0215–5
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Експансія-I». Краткое содержание книги:
… Радянський розвідник Максим Максимович Ісаєв (Штірліц) передає з франкістської Іспанії у Центр цінні відомості про таємні переговори Аллена Даллеса з начальником управління «Армії Сходу» генерал-лейтенантом вермахту Геленом.
Автор розповідає про події кінця 40-х років, коли почав закладатися союз нацистських злочинців СД і гестапо з ЦРУ.
ШТІРЛІЦ-ХІІ
(жовтень сорок шостого)
Від'їхавши від Бургоса сорок кілометрів, Пол голосно позіхнув, байдужно подивившись на Харріса, а той насилу приховав здивоване роздратування — не можна так нав'язливо демонструвати, що ти погано вихований; якщо це манера поведінки, старанно продуманий епатаж, якийсь відпрацьований стиль, то треба знати, де й коли нам користуватись. Хоча, заперечив він собі, ми знайомі лише півтори години, та й обставини нашої зустрічі були в чомусь принизливі: Клаудіа просто не помітила мене, і це було щиро, бо вона й досі захоплена цим Максом, яке ж у нього тоді було прізвище, хай йому чорт! Та й причому тут його прізвище?! Відчувши свою чоловічу малість, як ти можеш знайомитися з іншою жінкою, запрошувати її на вечерю, кликати в свою квартиру, вести до ліжка, якщо тобі знову, вже вкотре, дали зрозуміти, що ти зовсім не мужчина, так, зручна подушка! Всі вони тварюки, подумав він раптом з відчайдушною люттю, хтиві тварюки, яким потрібна сила, нічого, крім сили! Цей Макс грав у теніс, я пригадую, він завжди возив у своєму автомобілі дві ракетки й дюжину м'ячів, якихось особливих, яскраво-червоного кольору, в цьому теж була бравада, бажання не бути схожим на інших. (Він, звичайно, не знав, що червоні м'ячі на корті були умовним сигналом для зв'язкового.) А ти, сумно думав далі Харріс, нудно живеш за законами того клубу, в якому тебе виховали: «Джентльмена визначають манери; стриманість, у всьому й завжди стриманість; якщо хтось помітив на твоєму обличчі гнів, радість чи печаль, отже, ти не досить сильний і погано вихований — усе моє треба носити в собі». А цей Макс ніколи не носив своє в собі. Він завжди був щирий. І зараз він щирий і впевнений у собі, хоча його країна стоїть на колінах, її перетворено в картопляне поле Європи… Ах, причому тут його країна?! Що це за острівні амбіції — думати про світ, коли в своєму домі все валиться. Мені так легко з проституткою, я фантазую з нею, не боюсь запитувати про те, як їй було з іншим, це збуджує мене, я втягуюсь у змаганпя з незнайомим суперником, що додає мені сили, але тільки-но захоплююсь порядною жінкою, тільки-но піддаюсь трепетним чарам кохання, як зараз же настає крах, я нічого не можу, мені боязно образити її запитанням чи поглядом, яка дурниця…
— Послухайте, Боб, — сказав Роумен, — можна я називатиму вас Боб? Це заощадить багато часу. Замість шести літер усього три, та й «р» вимовляється як дві літери, розкотисто звучить, вважайте, сім, а не шість.
— Тоді я називатиму вас просто Не. Згодні?
— Як вам заманеться! Можете Не. Чи Ре.
— Чому?
— Скорочено від «Роумен». За ті дні, які нам відпущено на розмови, набіжить секунд сорок, це діло. Ви машину водите?
— О, так, звичайно. Пол похитав головою:
— Тільки не сердьтеся, гаразд, тоді я вам дещо скажу.
— Я не знаю, як сердяться, дорогий Не. Або я дружу, або я воюю, третього не дано.
— Дано, дано! Ох, як же ви свердлили Бользеиа очима, на&іть обличчя змарніло. Ні, правда, а чому замість одного «так» ви відповіли «о, так, звичайно»?
— Тому, що я так звик. Чому б вам не стримувати позіхання, наприклад? Ви позіхаєте дуже некрасиво, розкриваєте рота, як депо, а зуби у вас зовсім не такої кондиції, щоб демонструвати їх стороннім.
— Саме стороннім і треба демонструвати свої вади. Якщо вони їх приймуть, значить, стануть друзями. Якщо зневажливо відкинуть — відійдуть у стан недругів. Конкретика, у всьому конкретика, хай живе конкретика! Сідайте за кермо, я боюсь, що засну, я засинаю за кермом, розумієте?
— Гаразд, я охоче підміню вас.
— Любите швидку їзду?
— Я люблю їздити повільно, щоб мати можливість побачити те, мимо чого проїжджаєш. Швидку їзду ненавиджу.
— Невже ненавидите, — знову хмикнув Пол, зупинивши машину так різко, що занесло задок. — Виходить, що я її страшенно люблю? Ви прихильник полярності? Третього не дано, так? А хоча б до манери їзди можуть бути бодай якість відтінки? «Не дуже люблю». Так теж можна сказати.
— Ви суперечите собі, Не. Ви собі грубо суперечите. За нашою логікою слово «ненавиджу» — це економія секунд, а «не дуже люблю» — марнотратство. Ми ж тепер усього вчимося у вас. Нещасні остров'яни без колоній, якась медуза замість імперії, міфічна співдружність, котра остаточно розпадеться без вашої протекції.
— Це точно, — згодився Пол, — розтягнуть по камінчику.
Він вийшов з машини, помахав руками, зробив кілька присідань, старанно висякався, сів на заднє сидіння, влаштувався зручніше, витягнувши ноги (хотів покласти на спинку, але подумав, що англієць цього не переживе; якби я хоч трохи знав про нього, якби в мене був до нього серйозний оперативний інтерес, треба було б позлити, дуже сприяє дружбі; сходяться саме ті люди, які починали із сварки), поклав долоню під щоку й попросив себе заснути.