Безсоння

— До того. Я подумала, чому б не переглянути рекламні проспекти? Адже вони проїхали майже сімдесят кілометрів, тим паче — я ж від цього не вмру. І я дивилася, поки вони їли приготовлений мною сніданок і пили каву. Але ж і містечко це Ріверв’ю, скажу я тобі. Двадцять дві години на добу чергує медичний персонал, у них своя кухня. Коли переїжджаєш туди, можеш сам вирішувати, що їстимеш. У них Червона дієта, Блакитна дієта, Зелена дієта й Жовта дієта. Ще три або чотири кольори. Не запам’ятала всіх, але жовта — для діабетиків, а блакитна — для гладких.

Ральф подумав про триразовий прийом науково збалансованої їжі — ніякої піци, ніяких сендвічів, ніяких бургерів, — і йому стало сумно.

— До того ж, — із напускною веселістю вимовила Луїза, — у них є пневматична труба, яка доставляє щоденні таблетки просто в кімнати. Хіба не чудово, Ральфе?

— Напевно.

— Прекрасно, це майбутнє. До того ж у них є комп’ютер, і можу побитися об заклад, що в нього не буває порушень сприйняття. Спеціальний автобус відвозить людей, що живуть у Ріверв’ю, у культурний центр двічі на тиждень, на ньому ж вони відправляються за покупками. Обов’язково потрібно користуватися автобусом, тому що водіння автомобіля заборонене правилами закладу.

— Чудова думка, — сказав Ральф, злегка потискуючи долоню Луїзи. — Що таке двоє п’яних у порівнянні зі старою калошею з порушеним сприйняттям за кермом «б’юїка-седана»?

Жінка не посміхнулася, як він сподівався.

— Від фотографій на цих брошурах кров холонула в мене в жилах. Старенькі леді, що грають у канасту[37]. Старі чоловіки, що кидають підкови. І одні й інші разом у великій, обшитій сосною залі — вона у них називається Рівер-хол і призначена для танців. Чудова назва, чи не так? Рівер-хол.[38]

— Звучить непогано.

— Ця назва нагадує мені покої в зачарованому замку. Але я відвідувала деяких своїх старих приятельок у Стровберрі-Філд — будинку для престарілих у Сковгегані, — і я ні з чим не сплутаю цю залу для старих. Як її не назви, вона все рівно залишиться медичним кабінетом, хоч і з безліччю настільних ігор у кутку й головоломок для розкладання, у яких завжди відсутні кілька карток, і з постійно увімкненим телевізором, який показує якусь нісенітницю, де красиві люди зривають одне з одного одяг і качаються по підлозі перед каміном. У цих кімнатах завжди пахне мастикою… І сечею… Дешевою карамеллю, що продається в бляшаних коробочках… І розпачем.

Луїза глянула на нього темними очима:

— Мені тільки шістдесят вісім, Ральфе. Я знаю, що шістдесят вісім ні про що не промовляють лікареві Фонтануюча Юність, але мені вони промовляють багато про що, тому що моя мати вмерла торік у віці дев’яносто дев’яти років, а батько дожив до вісімдесяти шести. У нашій родині вмерти у вісімдесят — значить умерти молодим… І якщо мені доведеться прожити дванадцять років у місці, де до обіду запрошують по гучномовцю, я збожеволію.