Обережно: міфи!

«Перекривши Дніпро біля Каховки, — зазначає В. Галушко, — відселивши тисячі людей з рідних місць, затопивши найплодородніші заплавні землі, Україна дала Криму воду, електроенергію, численні матеріальні ресурси... обділяючи засобами інші регіони. На півострів з України поїхали переселенці — хто добровільно, хто примусово. Їх селили у найменш придатні місця...» До того ж «українські переселенці негайно ставилися на облік у КДБ. Особісти часто навідувалися в місця їх поселення для виявлення “бандерівщини”». Завдяки таким заходам з боку України уже «невдовзі здійснилася мрія Хрущова перетворити Крим у край садів та виноградників. Розвивалася також промисловість... Крим ожив».

А от на думку визначного розігрувача кримської «карти», депутата нинішньої Державної думи РФ К. Затуліна (1995), Росія саме тому і має більше «права» володіти Кримом, що вона «приєднала Крим залізом і кров'ю», а Україна — усього лише «внаслідок змови політбюро і війни чорнил». Тож саме ця обставина, переконаний «думець», і «є темною плямою в історії Криму і України. Хоч як би хто намагався це пояснити (те, що Крим приєднано не «залізом і кров’ю». — М. Л.), внаслідок нелегітимного рішення, не спитавшись російського парламенту».

Ото вже диво! Виходить так, начебто рішення про передачу Криму до складу України і внесення у зв’язку із цим відповідних змін до Конституції РРФСР ухвалювала не цілком легітимна на той час Верховна Рада РРСФР, а, скажімо, виїзна сесія парламенту Зімбабве, проведена за такої нагоди у Москві. Може, комусь забагнеться, щоб Україна мала шоразу наново питатися згоди у кожного новообраного складу російського парламенту, аби потверджувати «легітимність» рішень усіх попередніх парламентів? Та, може, і спиталася б увічлива Україна, та, на біду, згаданого парламенту на час того передання, як то кажуть, навіть у проекті не існувало, а от його попередниця — не виключено, що у запалі «правдолюбства» цей добродій і її оголосить нелегітимною — Верховна Рада РРФСР не те шо погодилася — сама, як ми переконалися, просила про це. Однак це не завадило московському письменникові Ю. Кублановському (1998) сьогодні назвати «історичний акт» передачі — як його сприйняли тоді «трудящі міста–героя» — «одним із найбільш розмашистих комуністичних злочинів».

Та що вже дивуватися цим аматорам від історії, коли навіть фахові історики — і то не чужодальні, а свої — й собі затято блукають у цих двох «березах». Ось, наприклад, якої загнув професор Севастопольського державного (!) технічного університету В. Поляков (1998. — с. 18–19): «Крим і Севастополь, як споконвічно російські землі, незаконно передані в 1954 р. зі складу Росії Україні (без Севастополя)...» Тут ані правди (цей автор, як і переважна більшість подібних «дослідників», взагалі не надто обтяжує себе бодай якоюсь аргументацією), ані логіки. Ну дійсно, якщо вже «передали без Севастополя», то яким боком сюди ліпиться оте «незаконно передані... Крим і Севастополь»? Про таких «свояків» народ каже: ще кілька таких–от своїх, то й ворогів не треба...

Можна було б іще зрозуміти, якби питання щодо Криму чи Севастополя вносилося у площину, так би мовити, взаєморозрахунків, тобто запропонували б ці поборники «справедливості» такий собі нульовий варіант: а давайте–но, брати–українці, розглянемо питання про можливе взаємне повернення усіх земель, тобто нам, росіянам, усіх наших, котрі були передані Україні, а ми натомість повертаємо вам усі ваші, що були передані (тут про дарування дійсно йшлося — просто забирали) Росії. Як то кажуть — ні нашим, ні вашим, зате без образ. Та — боронь Боже! В тім–то і заковика, що ні про які землі, щедро відшматовані свого часу від України, ніхто не згадує й згадувати не збирається...

Лишень одна, глибоко шанована мною за це, «центральна» московська газета наважилася спробувати відновити істину, зауваживши (Кулибаба, 1992), що за такої, «ненульової», постановки «виникло питання про території, відрізані від республіки як компенсація за подарований у 1954 році півострів. А це райони Кубані, Білгородської, Ростовської Курської областей. Усього 74 тисячі квадратних кілометрів, або три території Криму» — таким чином, передача Криму може вважатися лише незначною компенсацією за оті «райони» (насправді «відрізання» тих земель сталося значно раніше — докладніше про це йшлося вище). Ось така постановка питання, як на мене, була б конструктивнішою, ніж теперішня, котра більше схожа на великодержавницький варіант реалізації знаменитого принципу «справедливого» розподілу, убезсмертненого Попандопуло: і моє — мені, і твоє — мені. Дуже вже до душі припав цей принцип часів експропріації, тобто грабіжництва, деяким нинішнім діячам.