Листя землі. Том 2

А даремно, даремно на того банщика люди балакали, не йон настукав на сліпого лірника у міліції, а хто — я знаю. Се я тади у конторі заготівельній бухгалтерував, а жонка моя Маруся — у редакції друкаркою робила. Робота у мене — чиста, акуратна, культурна, а обносився я, наче останній жебрак. А в магазинах тади — хоч покотися, пусто, і на ринкові спекулянтів не видать було, боролися з ними суворо. А у «Промтоварах» мньовських продавець віршики пописував, про товариша Сталіна, про товариша Сжова, про сталінську Конституцію, про щасливе життя-буття, як тади усі поети писали. І приносив йон тії свої віршики у редакцію районної газети «Голос колгоспника». Тут Маруся моя із ним ближчей познайомилася і запросила до нас додому, на чарку горілки. Випив продавець не чарку, а пляшку, я — ледь-ледь помагав, віршики свої нам почитав, далєй і каже: «Хай Маруся стає позавтра у чергу біля «Промтоварів», бо — крам даватимуть. І хай стоїть вона хоч цілісінький день. А коли з чергою підійде вона до мого прилавка, я викину костюма на прилавок, і вже хай вона того костюма з рук не випускає». Так ми і зробили. Маруся на роботі одпросилася, пішла дуже рано до раймагу, але там уже була величезна черга, люди звечора займали. Проте Маруся терпляче вистояла, і деся так підвечір підійшла її черга. Тут знайомий продавець, що пив у нас, побачив її і дістав з-під прилавка шевйотовий костюм. Маруся ухопила той костюм, притисла до грудей і каже: «Я беру для чоловіка свого!» Але Одарка, прибиральниця райвиконкому, яка за нею у черзі стояла, почала того костюма видирати із рук моєї Марусі. Туточки вже люди у черзі закричали: «У Марусі — чоловік є, їй полагається, а ти, Одарко, одиначка, для кого ти костюма з рук людяки видираєш, чи не на перепродаж?!» А продавець уже і грошики у Марусі бере. Ну, Одарка розізлилася, як-не-як, а біля начальства треться, а тут — таке непоштеніє, і каже до черги: «Я усім вам зроблю, ось побачите!» А як стояла черга ще під раймагом і Крилас на майдані виспівував, вона чула, хто і що у черзі балакав. Добре, що у моєї жонки — завжди рот на замку, вона змолоду — на відповідальних роботах, в установах друкаркою, і начальники її привчили мовчать. Дак Одарка багатьом поробила, а Марусі моїй — обійшлося, хоч теж тягали було, але ніхто не підтвердив, що моя хоч слово сказала, у черзі стоячи, поки Крилас виспівував. Болєй того, енкаведистську друкарку, приїжджу, звідкілясь її Шльома притяг у район, Розу Гершківну, пишна така чорнявка, Агас зліквідував разом із Шльомою, багато знала, а мою Марусю мобілізував друкувать вечорами, списки усілякі і таке інше. Так ми й пережили тую годину лиху, обоє, пронеслося над нами, нас не зачепило. Але се уже — познєй. А того надвечір'я розсерджена Одарка ішла повз міліцію, а на ґанкові райвідділу стояв сам начальник Гаркуша. Одарка, розлючена, що шевйотового костюма їй не дісталося (а у неї полюбовник був, конюх райвиконкому, так вона — для нього), і загорлопанила: «Що се ви, начальники мньовські, тута галіхве свої провітрюєте, а на майдані — антирадянська агітація повним ходом іде!..» Ну, Гаркуші що було робити — сигнал трудящих, хоч і усний, а мусиш реагувать, бо самого потім за штани візьмуть. Хоч сеє все не порятувало його, добренно його за штани узяли і у зуби Змієві кинули, Гаркушу сього. Отак йон на майдані опинився, строгий, але розлінений на державній службі. Це й коштувало йому жисті його заслуженої, бо у громадянську йон у щорсівській дивізії воював, проте капітан Агас не зглянувся ні на що…