Діти Мардука

— Які в нього очі? — пошепки запитав я, не відводячи погляду від лежачого.

— Сірі, — відказав лікар.

— А медсестра що скаже?

Костя пошепки обмінявся кількома словами з медичкою і підтвердив, що очі в того сірі. Тим часом повернувся мій звір; він не «розчинився» в мені як бувало доти, а стояв напоготові і не зводив погляду з чоловіка на підлозі. «У-у, тарган! — почув я злостивий голос звіра. — Тарган, перед тим як здохнути, завжди перекидається на спину». Я бачив чоловіка хоч і власними очима, але поглядом мого звіра. У лежачого очі були справді жовті у чорну цяточку, як у Алісії Бамбули, волосся ж коротке, руде. А на обличчі, ні — на пиці, хоч і без ознак життя, з’являлися маски, які я спостерігав у потвор з мого передсоння. То були морди гієни, шакала, неіснуючої в природі плотоїдної мавпи… І ця потвора, яка переслідує мене багато років. Він був живий, хоч і непритомний.

— Що ти йому уштрикнув? — поцікавився я.

На лиці Лікаря майнула ледь вловима усмішка.

— Фізіологічний розчин, — відказав він. — А ти що подумав?

— Даремно, — мовив звір моїми вустами. — Тепер ця сука знову мордуватиме людей.

На підлозі лежало украй знесилене, але не мертве, людське тіло, цілковитим господарем якого була нечиста сила. Колишній власник його, скоріше за все, перебував на шляху до пекла.

— Можливо, й мордуватиме. А може, й ні… — сказав притишено Костя.

У палату зайшла дебела стара жінка в халаті з відром води і якимось лахміттям.

— Все, друже, роби ноги, бо зараз почнеться мерзенне дійство…