Світло в серпні

Музика в далекій церкві давно стихла. Крізь відчинене вікно долинають тільки мирні незліченні звуки ночі. За столом сидить Гайтавер, схожий тепер більш, ніж будь-коли, на незграбного звіра, якого обманом і хитрістю відрадили від утечі, а тоді ті ж самі обманщики взяли його в облогу. Інші троє сидять віч-на-віч з ним, майже як судді. Двоє з них теж нерухомі: жінка, кам’янолиця й терпляча, як скеля, і старий чоловік, вигорілий, як ґнотик згашеної раптовим подувом свічки. Тільки Байрон виглядає життєздатним. Потупивши обличчя, він задумливо розглядає свою руку на коліні. Великий і вказівний пальці повільно труться один об одного, немовби розминають щось. Здається, він весь заглибився у це розглядання. Коли озивається Гайтавер, Байрон відчуває, що той звертається не до нього, та й взагалі ні до кого тут у кімнаті.

— Що вони хочуть від мене? — питає священик. — Чого сподіваються? Щó я, на їхню думку, можу вдіяти?

Запала тиша. Очевидно, ні стара, ні старий не почули. Байрон і не сподівався, що старий почує. «Той не потребує допомоги, — думає він. — О ні! Потребує, щоб його стримували. — І згадує напівнепритомне й водночас маніякально-напружене забуття, в яке ось уже дванадцять годин тому — відколи стрівся з Байроном — запав стариган і никає з місця на місце трохи позаду своєї жінки. — Так, потребує, щоб його стримували. Мабуть, не тільки жінці, але й іншим людям на добре виходить, що він такий безпорадний». Байрон спостерігає за місіс Гайнз. Тоді каже тихо, майже лагідно: