Танок з драконами
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Пісня льоду та вогню #5
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Танок з драконами». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: березень 2015 — лютий 2017 р. Перша публікація: 22 травня 2017 р.
Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.
Рухаючись від комори до комори, оглядачі відчували, як у жуковинах холоднішає. Невдовзі Джон побачив у світлі ліхтаря власний морозний подих.
— То ми вже під Стіною?
— Скоро опинимося всередині, — відповів Марш. — М’ясо не псується у холоді. Для довгого зберігання мороз кращий за сіль.
Наступні двері зроблені були з іржавого заліза, а за ними лежав прогін дерев’яних сходів. Скорботний Ед рушив уперед з ліхтарем. Нагорі вони знайшли прохід довгий, як трапезна Зимосічі, але не ширший за інші жуковини. Стіни його складалися з льоду і їжачилися залізними гаками. На кожному гаку висіла чиясь туша: оббіловані олені чи лосі, бичачі боки, величезні свині, вівці з козами, навіть коні та ведмеді. Усе вкривала біла паморозь.
Поки чинився облік, Джон стягнув рукавичку з лівиці й торкнувся найближчої оленячої туші. Він відчув, як пальці прилипають, а коли одірвав, то залишив шматочок шкіри. Кінчики пальців заніміли. «А чого ти чекав? Над твоєю головою височіть крижана гора — стільки пудів льоду, що й Бовен Марш не порахує.» І все ж у коморі Джонові здалося навіть холодніше, ніж мало бути.
— Гірше, ніж я боявся, пане воєводо, — оголосив Марш, коли скінчив. Голос його лунав похмуро, як у Скорботного Еда.
Джон тим часом роздивлявся запаси і думав про те, що його оточує, мабуть, усе м’ясо світу. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.»
— Та невже? Як на мене, тут лежить чимало харчів.
— Літо було довге, врожаї — рясні, панство — щедре. Ми відклали вдосталь для Варти на три роки зими. Якщо трохи затягнути паски, то на чотири. Але ж тепер мусимо годувати людей короля і королеви, а ще дичаків… У самій лише Кротовині живе тисяча нахлібників, і ще прибуває. Учора коло брами з’явилося троє, позавчора — десяток. Так далі не можна. Оселити їх у Дарунку — ну нехай, але ж орати і сіяти вже запізно. Ще й рік не скінчиться, а нам лишиться вже сама ріпа та горохова юшка. А далі доведеться пити кров власних коней.
— Ням-ням! — зауважив Скорботний Ед. — Ніщо так не зігріває холодного вечора, як гарячий кухоль кінської крові. Я ще люблю згори кинути пучку кориці.
Великий шафар не звернув на нього уваги.
— Почнуться хвороби, — правив він далі, — криваві ясна, розхитані зуби. Маестер Аемон казав, що це лікується соком кислого лимона та свіжим м’ясом, але ми з’їли лимони ще рік тому і не маємо вдосталь хуражу, щоб тримати худобу на ногах заради м’яса. Нам доведеться порізати усіх, крім кількох пар для приплоду — час уже не терпить. У минулі зими харчі підвозили королівським гостинцем з півдня, але з цією війною… зараз ще тільки осінь, я знаю, та все ж радив би панові воєводі, коли ласка, починати видавати зимову пайку.
«О, братчики будуть у захваті.»
— Як треба, то треба. Зменшимо пайки братчиків на чверть.
«Якщо братія скаржиться на мене зараз, то що скаже потім, коли доведеться харчуватися снігом та тертими жолудями?»
— Це допоможе, пане воєводо. — Але на противагу словам, голос великого шафаря проказував зовсім інше.
Знову розтулив рота Скорботний Ед:
— Тепер розумію, навіщо король Станіс пропустив дичаків крізь Стіну. Мабуть, хотів, щоб ми ними харчувалися.
Джон мимоволі посміхнувся.
— Сподіваюся, до цього не дійде.
— То й добре, — кивнув Ед. — Бо вони на вигляд кощаві та жилаві, а в мене вже не ті гострі зуби, що були замолоду.
— Якби мати вдосталь грошей, то купили б харчів на півдні та привезли кораблями, — зауважив великий шафар.
«Купили б, — подумав Джон, — якби мали золото, і якби хтось погодився продати нам харчі.» Але наразі бракувало і золота, і продавців. «Можливо, наша найліпша надія — Соколине Гніздо.» Долина Арин славилася плодючістю, і війна її не торкнулася. Джонові стало цікаво, як сестра пані Кетлін поставиться до думки годувати байстрюка Неда Старка. Змалку йому часто здавалося, що господиня замку мовчки дорікає йому за кожен шматок хліба.
— Можна полювати, якщо припече, — втрутився Вік Скіпка. — У пущі є дичина.
— А ще є дичаки і дещо гірше, — відказав Марш. — Я б не став висилати туди наших мисливців, пане воєводо. Не став би, і край.
«Авжеж. Ви б радше зачинили браму назавжди, замурували каменем та льодом.» Він знав, що погляди великого шафаря поділяє половина братчиків у замку Чорному. Інша половина, щоправда, за те зневажала першу і глузувала з неї без упину.