Клуб невиправних оптимістів

Дорогою в ліцей Франка я так і не помітив. Дійшовши до майдану Пантеон, я почув його кроки трьома-чотирма метрами позаду. Це його манера. Він мене направляв. Ми спустилися вулицею Муфтар один за одним. Зайшли до невеличкого бістро на вулиці Сансьє. Я поцікавився, чи вчора були якісь проблеми.

— Гроші приніс? — запитав він, досі на голках.

Я передав під столом сімсот франків Ігоря. Франк ніяк не чекав на таку суму.

— Звідки ці гроші?

— Друг позичив.

— Ти сказав, що це для мене?

— А як інакше? Йому вдалося зв’язатися з татом. Він буде завтра-післязавтра.

— Якщо його готель прослуховують, лягаві дізнаються, що я в Парижі.

— Ти бачиш тут лягавих? У тебе манія переслідування.

Він був невдоволений. Підійшов до хазяїна і дав йому грошей. Мабуть, був винен. Увесь на нервах.

— Час ушиватися.

Замість того щоб піти геть, ми простояли неподалік метро. Вдавали розмову. Франк не зводив очей з бістро. Його трохи попустило. Ми опинилися в Саду рослин. Він курив сигарету за сигаретою, «Сельтік». Запропонував мені.

— Я не курю. Що сталося?

Він не відповів. Накрапав дощ. Ми сховалися в Національному музеї природознавства. Жодного відвідувача, тільки ми. Двоє працівників розставляли тази для води: скляна стеля протікала. Ми прилаштувалися у великій галереї навпроти опудала жирафа.

— Ми були в оранському тилу, на гірських плато. Контролювали регіон. Там діяли невеликі банди фелахів, досить мобільні. Нам ніяк не вдавалося їх виловити. Ми прочісували села. Ловили поодиноких. Передавали на допит офіцерам-розвідникам — крики було чутно за сотню метрів. Вони їх забивали. Часом грузили у вертушки, які поверталися порожнем. Після допитів їх вивозили в поле, наказували тікати. І вони бігли, а їх розстрілювали.

— Хочеш сказати, ти їх убивав?

— Тут цього не зрозуміти, там це буденність. Така вже війна. Вони, до речі, теж не церемоняться — ще ті звірі. Ти наче між молотом і ковадлом: не розв’яжеш язиків арабам — готуйся до їхніх атак і смертей французів. Врешті переконуєш себе, що ти мусиш виконувати брудну роботу, щоб уникнути ще гіршого.

Він не міг більше говорити. Я чекав на продовження, але він подумки вже був деінде.

— Що сталося, Франку?

— Капітану роти знадобилися добровольці для «лісової прогулянки» з полоненими. Ніхто не зголосився. Один він піти не міг, бо фелахів було семеро, хоча серед них троє поранених, а двоє насилу тягли ноги. Позаяк я лейтенант, він узяв мене в напарники. Одного араба підтримував хлопчисько років десяти-дванадцяти. То був кінець листопада, стояла така пекельна спека, що аж форма прилипала до тіла. Ми відійшли на кілометр. Капітан наказав фелахам бігти. Двох він пристрелив. Я попросив залишити хлопчика, а він узяв його на мушку. Решта сховалися за деревами. Він вичікував, шоб їх перестріляти. Я крикнув йому, щоб він зупинився, та він мене не послухав і вбив батька. Тоді я засадив йому кулю в голову — от що сталося. Я вшився. На мої пошуки не пошкодували ресурсів, та я вислизнув з їхніх тенет.