Старо-світські батюшки та матушки
- Автор: Левицкий Иван Семенович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Старо-світські батюшки та матушки». Краткое содержание книги:
– Не забувайте ж нас! Приїжджайте до нас як можна частіше.
Вернувшись у залу, Балабушиха й Настя зараз кинулись до букетів.
– Мені привіз букет Густав. Ось і підпис є. Чи ви бачите, мамо?
– А мені привіз Герман. Чи ти ба! Ось і мій підпис,– сказала Балабушиха, забувши, що їй швидко буде п'ятдесят років.
– Ой мамочко! Та й гарний же Густав! – крикнула Настя.– В чорному убранні він ще кращий од Гануша.
– О ні! Гануш кращий. В Гануша темні карі очі й постать повніша й поставніша,– сказала Балабушиха.
– А в Густава сині очі, наче небо. Я люблю сині очі,– сказала Настя, нюхаючи букет.
– Буде, буде твій Густав! Треба, доню, справляти бал.
– Треба, мамо, та ще якможна швидше. Ой, як мені хочеться потанцювати.
Балабушиха вхопила Настю долонями за щоки й почала її цмокати.
– Золото моє дороге! Як я буду жити без тебе, як завезе тебе Густав десь далеко? Ти моя подруга, моя товаришка, моя мазуха, моя єдиничка!—говорила Балабушиха, обнімаючи та цілуючи Настю.
В Насті на очах виступили сльози, неначе вона вже збиралась виїжджати з Густавом в далекий край, за границю.
– Які-то сукні ми справимо собі на бал,– почала зже клопотатись Балабушиха.– В якого кольору сукню я тебе приберу, моя доню?
– Мабуть, в рожеву, легеньку барежову,– сказала Настя.
– О ні! Треба тебе вбрати в якусь дорожчу. Я думаю зробити тобі атласну білу: білий кольор пристає найкраще тобі до лиця, бо ти чорнява; в рожевому ти будеш бліда.
– То нехай буде біле атласне, а до грудей й до плечей пришпилимо рожі в зеленому листі. Ой, як буде гарно!
– А я думаю пошити собі зелену сукню, як не атласну, то принаймні пополовині з шовком. Правда, мені зелений кольор пристає до лиця? – сказала Балабушиха.
– Вам, мамо, найкраще в чорному або в сірому.
– Ще що вигадай! Хіба ж пак я така вже стара, щоб убиратись в чорне. Мій кольор зелений, і я пошию собі шовкову зелену сукню.
– Але чи дасть папа грошей. На такі сукні грошей треба дуже багато.
– Ми папи не звикли питати. Треба, то й настачай! А нам треба показати тебе Густа-вові в усій красі. Може, він повезе тебе й за гряницю.
– Ой мамочко моя! – крикнула Настя й кинулась цілувати матір. Довго ходили вони по залі, побравшись попід руки й махаючи розкішними букетами, доки не прийшов Балабуха і Килина подала обід.
Балабушиха думала справити бал восени, як спаде жара, щоб не було важко танцювати. Щоб не брала нудьга, доки настане те свято, Балабушиха з Настею задумали для розваги вишивати. Настя розпочала вишивати собі по-крівчик на стільчик до фортеп'яна, а Балабушиха третю подушку на канапу, таку саму, яку вона вишила Ганушеві. За вишиванням вони придумували собі костюми на бал і вилічували, що будуть коштувати рожі, атласні білі черевички, гірлянди та сукні. Вони налічили більше сотні карбованців і постановили причепитись до Балабухи.
– Марку Павловичу! А ми оце з дочкою задумали справити бал. Густав, здається, залицяється до нашої Насті. Партія була б дуже гарна. Я думаю попросити на бал наших фаб-рицьких знайомих.
– Кого? Отих міщан? – спитав Балабуха.
– Яких міщан? Попросимо директора з сім'єю та двох-трьох його знайомих, кращеньких,– сказала Балабушиха.
– Ти не дуже їх напрошуй: і так парафіяни вже гомонять, що до нас в дім їздять тільки ляхи та німці. Ти знаєш, що наші духовні дивляться на фабрицьких паничів, як на пройдисвітів та бурлак. Нам потрібна добра слава для Насті. Бог відає, які там люди на сахар-нях. Семінаристи обминатимуть нас, заговорять,– сказав Балабуха.
– Нехай говорять! Я за духовного не думаю давати своєї дочки,– сказала Балабушиха.
– Так парафіяни одвернуться од священиків, а хіба це гарно? – сказав Балабуха.
– Ото й добре. Я й сама давно од їх одвернулась. Але не об тім мова. Треба Насті справити сукню, як не шовкову, то білу атласну; та й собі я думаю пошити нове убрання.
– Атласну білу сукню? та й ще вечір? А скільки ж вона коштуватиме?
– Ми полічили з Настею, й виходить на всі убори трохи більше сотні карбованців або й усіх дві.
– Сто карбованців або й двісті!..– крикнув Балабуха й скочив з стільця, невважаючи на свою постать, вже зовсім обважнілу.
Він почав ходити по хаті, перехняблюючись на ході.
– Сто карбованців! В мене в кишені нема й двадцяти.
– То ми наберемо набор у Волька,– Воль-ко дасть на квиток,– сказала Балабушиха.
– А хіба в нас і без того мало тих квитків: ми ж недавно заплатили за фортеп'ян; платимо скажені гроші Ганушеві за Настині уроки музики,– говорив з серцем Балабуха, аж жінка й дочка здивувались.
– Вже як хоч, а нам треба нових суконь. Треба брати на квитки.
– То прожени Гануша – менше буде трати. Нащо нам та музика? Настя вже вивчилась грати; буде з неї.