Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Заходить Курочка за сірниками. Тут треба сказати, що він ще першого дня, як почалася ця патріотична акція, закотив на своє подвір'я чвертку пива, а заплатив у півтора раза більше, ніби враховуючи шумку на пиві. (З цього боку причепитись до нього не можна. Що правда, то правда).

Дарма нахваляється Штефан, що ще такий не народився, щоб бачив його зажуреним, але сліпий бачить, як він сильно подався за останнього півроку. Пожовтів, очі помутніли, а колись гладке підборіддя теліпається тепер, як шкіра на шиї у старої корови.

Замовив для пристойності гальбу пива. Хотів випити її навстоячки, коли завважив його Мартинчук:

— А ти що, Курочко, відколи зятя у шляхтичі рихтуєш, то вже з нами за один стіл і сісти не хочеш?

— А може, й не хочу, — бутно[123] відповідає Курочка, аби той собі не подумав, що боїться з ним у бесіду заходити. — Але я не такий чоловік… посуньтеся, присяду і я, хоча бочка пива ще тиждень тому була в мене дома. І заплатив я, як має бути…

— І чекатиме те пиво осіннього празнику, — від неохоття кидає Мартинчук.

— Який-бо ти, Мартинчуку, — не лається, а журить його Штефан Курочка, — дурний на язик. І куди він тебе, мой, заведе? Видиш, не хотівсь мене послухати, як я говорив, газди чули, аби злагода між нами настала.

Мартинчук. Не хотів-єм.

Курочка. А казав я тобі: варуйся, бо вкушу.

Мартинчук. А я казав, що не боюся таких, як ти.

Курочка. Ая хоч би не хотів, то мусив тебе вкусити, бо рахувати — теж якийсь гонор мав і кобилі з-під хвоста не випав.

Мартинчук. Ти маєш бджоли, тож повинен знати, що бджола як вкусить, то й сама здихає…

Регочуться газди. По-перше, що смішно воно сказано (бо ще й згадали, в якому місці та бджола жало носить), а по-друге, пиво хоч і прокисле, але свої градуси має.

О, Курочка не любить, аби з нього і жартома сміялися.

— Мой, — зривається з лавки, але великий Филимон відразу втолочує його назад на неї, — ти, ти гадаєш, що я вже без жала?

Мартинчук. А що тут гадати — докажи! Ану, хлопці, скидайте штани з пана Курочки, побачимо, чи є жало, чи вже нема.

Курочка. Ану, тільки пальцем торкнися котрий моєї гузиці…

Василь Загайчик. Ай, я б не побоявся твоїх погроз, якби не так далеко до прала руки мити. Ха-ха-ха!

Бачить Штефан, що не виграє з ними на язики, і рубає просто:

— Мартинчуку! Чуєш, кінець діло хвалить: моя дівка ходить по-молодицьки зав'язана, а твоя до суду-віку кримінальчихою так і залишиться.

Мартинчук обтирає рукавом пиво і каже на ці слова таке:

— Вір мені або не вір, бо ти, кажуть, не віриш нікому, лише сам собі, і то у велике свято, але я не хотів би такого щастя своїй дитині, як твоя «богородиця» має за чоловіком.

Курочка. Мой, ти рахуйся з словами, бо я свідків маю повну кооперативу…

Мартинчук. Правда, свідки є, можеш подавати в суд, лише я не знаю, чи це образа для молодиці, як хтось порівняє її до самої богородиці… Я б сказав, що то скоріше богохульство. А щодо моєї Марічки, то тут твоя правда. Я і сам собі гадаю, що колись про неї будуть в газетах писати, як дівчину за ніщо в кримінал запроторили та катували там… може, за це одне ще і її дітей будуть шанувати та у президію за стіл саджати…