Смак життя
- Автор: Яворский Михаил
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Смак життя». Краткое содержание книги:
Сюжет розвивається на реальних подіях. Проте, усі імена вигадані. Будь-який збіг - випадковий.
Цю книгу я писав англійською, моєю другою рідною мовою. Висловлюю подяку Діані Фон дер Мюлль за її критичні зауваги і поради, які зробили роман яскравішим. Окрема вдячність нехай лине Барбарі Лімінг, викладачеві театрознавства та кінознавства у коледжі Гантер, за те, що невтомно надихала мене викласти свою історію.
Я вдячний МаріїДзесі-Думанській за творчий підхід до редагування українського рукопису.
Щира подяка Світлані Брегман, викладачеві перекладу Львівського університету за її українську версію книжки «Смак життя». Переклад, особливо переклад роману, -набагато складніше та вимогливіше завдання, ніж може видатися на перший погляд. Як сказав колись Федеріко Фелліні: «Інша мова - це інший погляд на життя.» У своєму красномовному перекладі п. Брегман вдалося уловити ритмомелодику мого англомовного рукопису і не заглушити голос мого авторства.
За годину я обережно відкрив заслінку. Ми з Лізою наввипередки сунулися побачити, що ж там вийшло, що аж стукнулися головами.
І побачили - обвуглену плоску паляницю.
Однаково, нашій радості не було меж.
«Вийшло! У нас вийшло! - попри все не переставала повторювати Ліза. - Наш перший хліб!»
Ми поставили його на стіл, накрили рушником і стали чекати, поки охолоне.
Наше пекарське мистецтво поліпшилося після відвідин моєї матері у Самборі. Почувши, як ми все робили, вона розповіла про свій спосіб. Коли вона пояснювала, то її руки ніби по-справжньому місили.
«Глянь, які жваві її руки... і такі ж сильні, як в тебе», - не втримувалася Ліза від коментарів.
Моїй мамі було ледь за вісімдесят.
«Ви й досі самі печете хліб?» - спитала Ліза, а я переклав.
«Ні, шкода, але ні... Як і інші у нашому селі, до війни я молола власне житнє борошно, але коли прийшли совіти, то позабирали жорна. Ми стали залежати від їх хліба з міста... Ми втратили свободу пекти свій хліб».
її лице залила злість.
«Коли міліціонер забирав мої жорна, мені захотілося вдарити його лопатою, але він мене відштовхнув і наставив пістолета».
«Отака-то вона, моя мама, - сказав я Лізі. - Ніколи не здається ...»
«До війни, - вів далі я, - польська влада була проти всього українського, навіть проти української мови. Але моя мама влаштувала у своїй хаті читальню з українськими книжками, щоб плекати українську свідомість. Незабаром з’явився поліцай з Турки. Він зірвав напис і пригрозив арештувати її. А сільський священик, русофіл, відмовився дати їй причастя. Проте це її не злякало. Напис «Читальня», жовтими літерами на блакитному тлі, в національних українських барвах, повісили назад, щойно поліцай пішов. Я спитав маму про те, як священик відмовився давати причастя, коли вперше приїхав до України. Вона сказала тоді: «А я дуже й не горювала. Це мене зцілило від ходіння до церкви. Мені не треба якогось брехливого священика, щоб поєднатися з Богом. Господь зі мною...»
Повернувшись до Лізи, я сказав: «Здається, я успадкував материн дух вольности».
«Авжеж, але не переборщи!» - відказала Ліза, вочевидь, натякаючи на прихований зміст.
Повернувшись до Швейцарії, я загалом дотримувався материного способу випікання хліба, але дещо доповнив, додавши до житнього борошна трохи білого пшеничного, трохи вареної гречки і вівсяних пластівців. Але для нас з Лізою то був «хліб моєї мами».
Я навіть так його називав, пригощаючи гостей на нашому кукурудзяному бенкеті. Аромат цього хліба, щойно вийнятого з печі, просто зачаровував наших гостей. Дехто навіть стверджував, що він діяв як афродизіак. Як би там не було, вони за нього билися і поглинали з сирами і вином, яке принесли з собою.
Хліб з’їдали ще до того, як встигали подати кашу. Кукурудзяна каша, полента, - то була улюблена італійська страва, яку готували з меленого зерна. Я варив її у великому мідному казані на маленькому вогнищі біля берези. Починав варити за дві години до приходу гостей. Що довше і повільніше її варити, то каша буде смачнішою. Для мене оте кашоваріння нагадувало медитацію. Ніщо інше не мало значення, крім булькання каші. Все, що я робив, то це час від часу помішував її.
Я любив їсти кашу, тільки трішки підсоливши. Для наших гостей, які звикли смакувати ресторанними стравами, я додавав різні сорти тертих сирів і залишав трохи запаритися перед подачею на стіл.
Коли на столах опинялася каша, настрій у наших гостей ставав ще приязнішим і товариськішим. Голоси гучнішали. Люди, підігріті вином, говорили все гучніше, і німецька, французька, італійська, упереміш з англійською, зливалися в єдиний стрімкий багатомовний потік голосів.
Кульмінація ж вечора відбувалася у Лізиній студії, на горішньому поверсі стодоли. Це був Лізин зоряний час. Поряд зі своїми скульптурами вона нагадувала богиню мистецтва. Гості з захватом її оточили, хвалили її і її витвори, ставили питання. Серед багатьох скульптур була одна фігурної форми. Чоловіки торкалися її, немов живої.
Потім усі пішли.
Знову тиша.
Ми сиділи самі, наче у вакуумі.
«А чому Едвіна називають банановим королем?» - спитав я.
«Ти не знав? Він визначає ціни на банани, що імпортують в Європу з Південної Америки і Африки. Він хоче, щоб я стала його королевою...»
«Едвін - швейцарець, а його дружина?»
«Рита - німка... Вони познайомилися у лікарні. Вона доглядала його після операції».