УПА у вирі боротьби
- Автор: Борець Юрій
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «УПА у вирі боротьби». Краткое содержание книги:
Рейд сотні відбувався дуже повільно. Через два дні вона дійшла до великої долини. Тут було мале містечко, а трохи далі, під лісом, красувався старовинний замок, до якого вела довга алея, обсаджена з обидвох боків деревами. Біля замкової брами стояло кілька військових автомашин, і повстанці вирішили замок відвідати. До нього в гості вирушила п'ятка - Петя, Журба, Чумак, Шум і Заяць. Коли повстанці прослизнули крізь браму й піднялися по сходах до головних дверей, то застали їх відчиненими, а в залі побачили пролетарську інтелігенцію, яка справляла оргію.
Шум і Заяць залишилися на стійці, а трійка з автоматами напоготові увійшла до залі. Побачивши повстанців, вісім чоловік, гарно вбраних і випасених, страшенно перелякалися й заніміли на своїх місцях, а чотири чудові напівроздягнені дівчини миттю лишили їхнє товариство, перейшли на другу сторону залі й сіли на канапі. Наступила мертва мовчанка. Усміхнені вояки повільно зближалися до чоловіків, які з кожним їхнім кроком усе більше й більше блідли, дівчата тиснулися одна до одної, і тільки безстрашний патефон продовжував рипіти якусь московську пісню.
З комуністичними божками завів розмову Петя, Журба волів товариство дівчат і почав із ними жартувати, а Чумак, побачивши заставлений усякими присмаками стіл, наказав запакувати їх до мішків. Два льокаї заходилися вкидати до них усе, що потрапило під руку, - хліб, м'ясиво, цигарки, цукор, американську чоколяду, з цікавістю зиркаючи на дебелих повстанців. Чумак зупинив патефон і почав переглядати платівки, які лежали біля нього. Надибавши одну, яка була найбільшою іронією деспотичного сталінського царства і звучала: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышет человек…» - він викинув її через вікно.
Тим часом Журба підійшов до ляди в кутку залі й замовив три вишнівки.
Полковник НКВД, москаль, звернувся до льокая:
- Дать!
- Не дать, а ти дай! - сказав Журба. - Якби це було в Україні, я показав би тобі де раки зимують!
Полковник наливав чарки, але рука йому трусилася, пляшка стукала по чарці, й вишнівка розливалася. Петя скинув зі стіни величезний портрет Сталіна, а Чумак писав посвідку, що відділ УПА забрав таку-то й таку кількість харчів. Звичайно, за їх купівлю платив бунчужний Соколенко з каси сотні. В цій касі залишилося ще кільканадцять долярів, кілька тисяч рублів і кількасот польських і чеських крон. Але бунчужного тут не було, й Чумак вирішнив, що в такому випадку, як сьогодні, для пропаганди, вистачить і посвідки.
Повстанці замкнули відпочиваючих комуністів у бічній кімнаті, перервали телефонні дроти, випили з дівчатами ще по одній вишнівці, сказали їм, щоб не їхали автомашинами, бо дорога замінована, забрали мішки з харчами й відійшли.
Місцевість, якою тепер проходила сотня, була зазначена на карті як Високі Татри. Ці гори справді високі, але вкриті лісами, й перехід через них, нехай і повільний, був можливий. Кілька днів тому вони виглядали зовсім близько, але коли повстанці пройшли кількадесят кілометрів, то побачили, що гори й далі стояли на тому самому місці, немов би посувалися разом із сотнею. Й хоч вояцтво у цьому марші було спокійне та задоволене з такої чудової прогулянки, яка ніколи й нікому навіть не снилася, то для командного складу сотні він справляв значні труднощі, бо терен незнаний, а військових карт було замало.
Марш ставав дедалі важчим, бо треба було обминати всі стежки й доріжки, обставлені чеськими заставами. Згідно із пляном командира Громенка, сотня мусила пройти біля міста Попраду з його південної сторони, бо на півночі від нього починалися цілковито непрохідні гори, а на півдні вони були менші, ще й до того порослі лісами. Але для того, щоб обминути Попрад із півдня, треба було перейти долину, через яку вели, як звичайно в горах, залізниця й шосе, а до того ще й протікала ріка. Ця долина, довжина якої виносила понад тридцять кілометрів, лежала дуже глибоко, а гірські схили були дуже стрімкі, зовсім не до подолання, за вийнятком трьох стежок.
Розуміючи складне положення, повстанці жваво дискутували про ці стежки, на яких напевно знаходилися великі військові застави.
- Як ти думаєш, що зробить «старий»? - запитав Смик Чумака.
Коли Чумак чув слово «старий», він завжди всміхався, бо знав, що мова йде про командира Громенка, вік якого щойно наближався до тридцятки. Тому всміхнувся й тепер, знизав плечима й відповів:
- Не знаю що, але щось зробить…
Посуваючись обережно верхів'ями гір, сотня вже проминула дві стежки, які вели в долину. На кожній із них лишилися розвідники, котрі обстежували довкілля. Вони бачили інтенсивний військовий рух на шосе, а за рікою помітили окопані кулеметні гнізда. Положення сотні стало надзвичайно важким. Правда, долину можна було обминути, але це вимагало повернення на вихідний пункт і форсування високих гір, що забрало б кілька днів. До того ж, вичерпувалися запаси харчів, а здобути їх у цих безлюдних кряжах було неможливо. Тому сотня продовжувала марш і ввечері задержалася на високій горі, з якої спостерігала вогні великого міста.