Пригоди Шерлока Холмса. Том II

Коляска звернула вбік і почала підійматися глибокими коліями, прокладеними кілька століть тому між високими насипами, порослими вогким мохом і м’ясистим хвощем. Бронзова папороть і листя ожини блищали в світлі надвечірнього сонця. Далі ми проїхали вузенький гранітний місток через потік, що з ревом плинув по сірих брилах. І дорога, й потік вилися долиною, зарослою дубками й соснами. На кожному повороті Баскервіль зачудовано скрикував, з цікавістю озираючись і засипаючи нас нескінченними запитаннями. Його очам усе здавалось казково гарним, але я не міг позбутися почуття смутку, що його навівали ці пасовиська, на яких лежала виразна печать осені. Жовте листя вкривало землю й килимом устеляло дорогу. Стукіт коліс нашої коляски поволі заглушив густий шар прілої трави; природа, здавалося, кидала свої сумні дарунки під ноги новому спадкоємцеві Баскервілів.

— Овва! А це що таке? — вигукнув доктор Мортімер.

Перед нами височіло круте узгір’я, поросле вересом, — перший вісник боліт. На його верхівці, наче статуя на п’єдесталі, застиг вершник із рушницею напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.

— Хто це, Перкінсе? — спитав доктор Мортімер.

— З Принстаунської тюрми втік в’язень, сер, — відповів наш візник, обернувшись із передка. — Уже третій день шукають, на всіх шляхах і станціях повиставляли вартових, але все марно. Тутешнім фермерам це не до душі, сер, та що поробиш.

— Але ж тому, хто наведе на його слід, начебто пообіцяно п’ять фунтів.

— Так, сер, проте надія одержати п’ять фунтів мало, а те, що тобі можуть перерізати горлянку, правда. Це, бачте, не простий в’язень. Такий ні перед чим не зупиниться.

— І хто ж він?

— Селден, убивця з Нотинґ-Хіллу.

Я добре пам’ятав справу Селдена, бо свого часу за неї брався Холмс, зацікавившись небаченою жорстокістю злочину й звірячою люттю, якою були позначені всі Селденові вчинки. Судді навіть засумнівались у здоровому глузді вбивці, й через те смертну кару йому замінили ув’язненням.

Наша коляска піднялася на узгір’я, й перед нами розкинулися розлогі болота, посеред яких де-не-де стриміли самотні дольмени й кам’яні стовпи. Холодний вітер, що налетів звідти, пронизував нас до кісток. Десь там, у цій понурій долині, демон у людській подобі, мов дикий хижак, причаївся в норі, сповнений ненависті до людей, що прогнали його від себе. Тільки його появи бракувало, щоб посилити гнітюче враження від цього безлюдного пустища під крижаним вітром і похмурим небом. Навіть Баскервіль замовк і щільніше загорнувся у пальто.

Родючі землі зосталися позаду. Ми озирнулися: промені надвечірнього сонця обертали струмки на золотаві стрічки, освітлювали червонясту ріллю й густі чагарники. Дорога, що перетинала рудувато-оливові перевали з величезними брилами, ставала дедалі занедбанішою. Часом перед нами за кам’яними мурами, яких не міг прикрасити навіть виткий плющ, з’являлися будинки. Раптом перед нашими очима постала схожа на чашу, глибока улоговина з хирлявими дубками й соснами; їх покривив та погнув вітер, що лютував тут із давніх-давен. Над деревами стриміли дві гостроверхі вежі. Візник показав на них батогом.