Ліки від страху
- Автор: Вайнер Аркадий Александрович, Вайнер Георгий Александрович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0247-3
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Ліки від страху». Краткое содержание книги:
Вістря роману спрямоване проти споживацького ставлення до життя.
І взагалі він мав якийсь особливо миршавий вигляд поряд з Васильєвим, у якому ваги було рівно сім пудів. Васильєв скаржився завжди, що така надмірна вага в нього від неправильного обміну, хоча я, прослуживши з ним чотири роки, можу дати голову на відсіч, що вага його — наслідок прекрасного апетиту, неабиякого природного здоров'я і непохитної нервової системи.
Зараз Васильєв благодушно розпитував затриманого:
— То розкажи нам, братику Буфетов, звідки ж у тебе стільки грошенят з'явилося? Бачиш, спеціально побесідувати з тобою з'явилося начальство з МУРу…
Братик Буфетов кивнув затравлено головою:
— Начальство з МУРу…
— Що ти, як папуга, за мною повторюєш? Ти сам краще кажи…
— Сам краще кажи… — булькнув уиітазною луною Буфетов.
Васильєв присунув до мене протокол, а сам запитав:
— То як розуміти тебе накажеш: твоя це книжка чи не твоя?
— Не моя…
— А чия?
— А чия? — задумливо спитав нас Буфетов, ще раз напружився і сказав: — А чия, не знаю…
Васильєв скрушно похитав головою:
— От бачиш, братику, до чого тебе горілка довела — зовсім ти свій розум втратив, тільки слова чужі повторювати можеш.
У рапорті інспектора Кирєєва і пояснювальних записках співробітників ощадкаси повідомлялося, що сьогодні о пів на одинадцяту невідомий громадянин спробував одержати за пред'явницькою книжкою № 147210 вклад на суму 1700 крб. Оскільки таку суму було зазначено в орієитировці МУРу про викрадення ощадної книжки і пред'явник викликав підозру своєю нервозною поведінкою, контролер Симакіна викликала сигнальною кнопкою працівника міліції, який і доставив громадянина, що чинив опір, у відділення міліції. Тут він назвався Миколою Івановичем Буфетовим, а прибулий якраз перед нами дільничний з місця проживання Буфетова підтвердив його особу. Тепер треба було з'ясувати, як потрапили до нього ощадні книжки Обоїмова, вилучені розгінниками на липовому обшуку у Катерини Пачкаліної.
— Скажіть, Буфетов, ви де працюєте? — спитав я.
— Де працюю? Тимчасово… ніде…
Дільничний з кутка подав голос:
— У нього це «тимчасово» — вісім місяців на рік. Глушить горілку — та й по всьому!
— Буфетов, у вас сім'я є?
— Сім'я є… тобто нема…
Те, що він живе одинаком, було й так видно — весь він був якийсь пошарпаний, приношений, геть жалюгідний чоловічок. І не вірилося, що він міг брати участь у розгоні, навіть на других ролях. Одначе ж книжка опинилась у нього в, руках!
— Слухайте, Буфетна, нас цікавить, звідки у вас ощадна книжка?
Прозорими очима подивився він мені в лице, кивнув задумливо і мрійливо сказав:.
— Ех, пивка б зараз пляшечку — поправитись…
За моєю спиною сердито ворухнувся Поздняков, засопів по-кабанячи, сказав упівголоса:
— От уже справді, пустився чоловік на пси, ні стида, ні сорому не знає…
Васильєв тоненьким голосом ласкаво сказав:
— Значить, так, братику, годі тобі тут дурником прикидатися, відповідай як належить, а то я до тебе застосую заходи якнайсуворіші. Ти що думаєш, у нас тут профілакторій для алкашів?
— Для алкашів? — здивувався Буфетов. — А я й сам не знаю, що там відповідати…
— Де ви взяли ощадну книжку? — спитав я знову.
— Ощадну книжку?.. Взяв… де? — він перепитував мене так, ніби охопити цілком думку, навіть найпростішу, найдріб'язковішу, він був не в змозі і засвоював її частинами, обмацуючи слова, як сліпий сприймає на дотик незнайоме обличчя.
Нарешті він увібрав моє запитання, згадав значення всіх слів, переварив їх, і я бачив, як він напружився, перебираючи потрібні йому для відповіді вислови. Ріденьке волоссячко на тім'ї в нього рухалось, і мені здавалося, ніби череп у нього скляний, — так добре було видно, про що він думає, що згадує і що хоче сказати. Думки були в нього білясті, короткі й сліпі, як мучні черв'яки.
— Книжку… мені… Валентин… дав… візьми… каже… за мене… а я у тебе… ввечері… заберу… а то мені… ніколи… А я тебе, мовляв… Миколо… дуже я поважаю… Ну й чорти!.. Треба ж так… підвели мене…
— А хто з ним був іще? З Валентином?