Філософія: Навчальний посібник.

З прийняттям Руссю християнства за посередництвом Візантії й Болгарії проникають до нас античні та середньовічні філософські ідеї. У XI ст. почались активні переклади різноманітних релігійних та інших світоглядних творів на слов’янську мову. Особливо посилилась перекладницька діяльність за часів правління Ярослава Мудрого (1019-1054). У цей же час уперше з’явилось на українській землі слово “філософія”. Перше визначення філософії дається у “Пространному житіі Костянтина-Кирила філософа”: “Знание вещей божественных и человеческих, насколько может человек приблизиться к Богу, что учит человека делами своими быть по образу и подобию сотворившего его”[196]. У “Ізборнику Святослава” (1073 р.) мудрість визначається як “мудростьноє житіє”. У період Київської Русі були поширені збірки “Бджола”, “Шестиднів”, “Палея”, “Фізіологи”. Зокрема збірка “Бджола”, яку, за деякими даними, уклав у VII ст. Максим Сповідник, була перекладена з грецької мови наприкінці XI ст. Вона складалася з 71 розділу, що містили понад 2,5 тис. висловів. Це були цитати з Біблії, з творів християнських мислителів та античних філософів - Піфагор, Демокріт, Платон, Арістотель, Епікур та ін. Збірка мала широкий світоглядний діапазон, про що свідчать назви розділів: “Про мудрість”, “Про правду”, “Про любомудрість і вчення”, “Про красу”, “Про розуміння себе” тощо. У збірці переважали світські елементи, релігійні ж лише надавали їм певний окрас.

Переклади вводили нові філософські терміни у слов’янську мову. Йшлося зокрема про душу й тіло як про дві субстанції, людина ж вважалась чимось третім, а не просто додаванням однієї субстанції до іншої. У “Ізборнику” 1073 року дається уявлення про істотне (суттєве) і випадкове, рід і вид, кількість і якість. У “Ізборнику” 1076 р. є вже й статті слов’янського походження. Тексти філософського змісту мають місце в “Повісті временних літ” літописця Нестора (розділ “Промова філософа”), а також у “Слові про закон і благодать” митрополита Іларіона. Іларіон вважав, що у світовій історії на шляху прогресу вирізняються дві епохи - епоха “Старого Заповіту”, тобто “Закону”, коли у відносинах між людьми панує рабство, сліпа покора, розмежування народів, оскільки Закон писаний тільки для обраного народу, і епоха “Нового Заповіту”, коли утверджується свобода, істина, рівність усіх народів, отже “Благодать”. У тексті відчувається переконання Іларіона, що залучення Русі до християнства і знаменує настання епохи Благодаті.

Із відомих у ті часи проповідників і філософів можна назвати митрополита Никифора (помер у 1121 р.), єпископа Кирила Туровського (1130-після 1182), митрополита Климента Смолятича (помер у 1154 р.).

Митрополит Никифор у “Посланні” Володимиру Мономаху, порушує проблему співвідношення душі й тіла, нематеріального й матеріального. Їх поєднує розум, він володар душі і “цар” почуттів. Душа людини, що на відміну від природної плоті створена “вздухновенною благодаттю”, управляє тілом, “наче князь державою”.