Черево Парижа
- Автор: Золя Эмиль
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав України
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Черево Парижа». Краткое содержание книги:
L’action se passe pour l’essentiel aux Halles centrales de Paris, construites par Victor Baltard entre 1854 et 1870, énorme bâtiment à structure métallique dans lequel les murs sont remplacés par des vitres, la plus grande innovation architecturale du Second Empire. Fasciné par les Halles, Zola en fait dans son roman une sorte de monstre, comme le seront plus tard le grand magasin dans Au Bonheur des Dames, l’alambic dans l'Assommoir ou la locomotive dans la Bête humaine.
А в ковбасній було тимчасом сумно. Флоран іще кілька разів заходив туди потиснути братові руку, а невістка при цьому зберігала холодну мовчанку. Флоран часом у неділю навіть обідав у Кеню-Граделів. Тоді Кеню просто знемагав, марно силкуючись оживити загальну розмову, їжа не лізла йому в горло, і під кінець ковбасник починав сердитися. Колись увечері після такого невеселого родинного обіду він, мало не плачучи, сказав жінці:
— Та що це таке зі мною? Як ти гадаєш, може, я хворий? Ти не помічаєш, я не змінився?.. Мене наче щось душить, і так мені сумно, сам не знаю чого, слово честі... Скажи, що це таке?
— Певне, настрій поганий,— відповіла Ліза.
— Е, ні, ні, це триває вже досить довгий час, мене душить... А тимчасом і справи наші йдуть добре, і великого горя немає, живемо, як завжди... Та й ти, моя любко, чогось змінилася, наче зажурилась... Якщо так буде й далі, я покличу лікаря.
Красуня-ковбасниця серйозно глянула на чоловіка.
— Ніякий лікар тут не потрібний,— сказала вона.— Це минеться... Тепер у нас наче пошесть яка, всі в кварталі почувають себе погано...
І раптом додала ніжно, як мати:
— Не турбуйся, мій товстунчику... Я не хочу, щоб ти занедужав. Це вже було б занадто.
Жінка звичайно відсилала його в кухню, бо з досвіду знала, що стукотіння сікачів, шипіння сала, дзенькіт каструль звеселяли його. Крім того, вона віддаляла його таким чином од базікання мадмуазель Саже, яка тепер цілий ранок просиджувала в ковбасній. Стара поставила перед собою мету залякати Лізу, щоб та наважилася зробити якийсь рішучий крок. Спочатку вона досягла того, що ковбасниця їй звірилась.
— Ох, скільки-то є на світі лихих людей,— почала обмовниця,— таких, що їм краще б думати про свої справи... Ох, коли б ви знали, дорога мадам Кеню... Та проте я ніколи не наважуся повторити вам, що чула!
Але ковбасниця відказала, що це її не обходить, і тоді Саже пошепки, нахилившись над шинкою, що лежала на прилавку, сказала:
— Уявіть собі: кажуть, що пан Флоран зовсім не кузен вам...
І поволі мадмуазель Саже дала зрозуміти, що їй відомо усе. Для неї це було тільки засобом тримати Лізу у своїх руках. А коли ковбасниця відкрила їй правду, також додержуючи своєї тактики, щоб мати людину, через яку можна було б довідуватись, які чутки та плітки ширяться в кварталі, стара заприсяглася, що буде німа, як риба, і заперечуватиме все, що чула від Лізи, хоч голову їй рубайте. Після цього вона з насолодою почала смакувати цю драму. Щодня вона приносила тривожні новини.
— Вам слід якось застерегтися,— нашіптувала вона красуні Лізі.— Я знову чула в ряду, де торгують кишками, як дві жінки балакали, знаєте, про те... Не можу ж я казати людям, що вони брешуть, ви ж розумієте. З мене б сміялися... Чутка так і шириться, так і шириться. Де вже її спинити! Шило коли-небудь вилізе-таки з мішка.
За кілька днів мадмуазель Саже пішла у справжню атаку. Вона прибігла перелякана, почекала, нетерпляче жестикулюючи, доки всі покупці вийшли з крамниці, і стиха прошипіла:
— Чули, що кажуть?.. Ті люди, що збираються в Лебігра, накупили собі рушниць і тільки чекають, щоб розпочати те саме, що було в 48-му році. Ну хіба не жаль дивитися, як пан Гавар, людина гідна, багата, статечна, водиться з усякою наволоччю!.. Я хотіла вас попередити про вашого дівера.
— Та дурниці, нічого тут немає серйозного,— протягла Ліза, щоб заохотити Саже до дальших балачок.
— Нічого серйозного? Оце так! Увечері, коли проходиш вулицею Пірует, чути страшенний галас із винарні. Вони, бачте, зовсім не соромляться. Пам’ятаєте, як ця компанія хотіла збити з пуття вашого чоловіка? З вікна своєї кімнати я бачу, як вони там роблять патрони. Невже і це жарти?.. А втім, я попередила вас для вашої ж користі.
— Певна річ, дякую вам. Тільки люди багато чого вигадують.
— Ну, це не вигадки, на превеликий жаль!.. Та що казати, коли весь квартал гомонить про це! Кажуть, що коли поліція їх накриє, то чимало людей будуть замішані в небезпечну справу. Ось хоч би й пан Гавар...
Проте ковбасниця знизала плечима, мов хотіла сказати, що пан Гавар старий дурень, так йому й треба.
— Я кажу про нього, як і про інших, хоч би і про вашого дівера,— вела далі хитра стара.— Адже пан Флоран, здається, у них за начальника... Це може бути вам дуже прикро. Мені від душі вас жаль, бо коли поліція зайде й до вас, то можуть і пана Кеню зачепити. Його теж арештують. Два брати — як два пальці на руці.