Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

Зробивши все, що треба, Дьюї неквапливо побрів безлюдною стежкою між могил. Біля одної могили він спинився. На надгробку було свіжовикарбуване ім’я: Тейт. Суддя Тейт помер від запалення легень у листопаді минулого року, і на незарослому горбочку землі ще лежали побляклі вінки з вимитими дощем стрічками. Люди вмирали, народжувались, одружувались... Оце лише кілька днів тому Дьюї почув, що приятель Ненсі Клаттер, юний Боббі Рапп, виїхав з містечка й одружився.

Могили Клаттерів — чотири поряд, під одним великим сірим надгробком — були в самому кінці кладовища, поза деревами, майже на краю золотавого пшеничного лану. Наблизившись до них, Дьюї побачив, що там уже хтось є — якась тоненька дівчина в білих рукавичках, з гладенько зачесаним рудуватим волоссям і стрункими ногами. Вона всміхнулася до Дьюї, але він не міг пригадати, хто це.

— Ви забули мене, містере Дьюї? Я Сьюзен Кідвелл.

Він засміявся, дівчина теж.

— Сью Кідвелл! А я й не впізнав.— Дьюї не бачив її від самого суду, а тоді вона була ще зовсім дитина.— Як ваші справи? Як мати?

— Дякую, добре. Мама так само викладає музику в Голкомбській школі.

— Я вже давненько там не був. Є якісь новини?

— Та нібито збираються забрукувати вулиці. Але ж ви знаєте Голкомб... Правда, я й сама тепер не часто там буваю. Адже я вступила до КУ.— Вона мала на увазі Канзаський університет.— Оце лише на кілька днів приїхала додому.

— Ну, це чудово, Сью. А що ви там вивчаєте?

— Все потроху. А найбільше — мистецтво. Мені дуже подобається. Я справді щаслива.— Вона звела очі на широкі лани.— Ми з Ненсі збиралися вступити туди разом. І жити в одній кімнаті. Я іноді думаю про це. Коли почуваю себе дуже щасливою, раптом згадую про всі наші плани.

Дьюї подивився на сірий надгробок з чотирма іменами та датою смерті: 15 листопада 1959 року.

— Ви часто сюди ходите? — спитав він.

— Та ні, не дуже... Ой, як сьогодні пече! — Сьюзен надягла темні окуляри.— Ви пам’ятаєте Боббі Раппа? Він оженився на гарній дівчині.

— Еге ж, я чув.

— Її звуть Коллін Вайтгерст. І з обличчя гарненька, і загалом дуже мила.

— Я радий за Боббі,— сказав Дьюї, тоді лукаво запитав: — Ну, а ви як? Певне, кавалери кругом так і в’ються?

— Ну, таке скажете! Але я оце згадала... У вас є годинник?.. Ого! — вигукнула вона, почувши, що вже пів на четверту.— Мені треба бігти! Дуже рада, що побачила вас, містере Дьюї.

— Я теж, Сью... Бажаю вам щастя! — гукнув він їй навздогін.

Сьюзен квапливо віддалялася стежкою, і її підстрижене гладеньке волосся погойдувалось і вилискувало. Отакою дорослою гарною дівчиною була б тепер і Ненсі...