Будинок безлічі шляхів

Чарліна взяла липке гусяче перо, з якого скапувала суміш та до якого поприлипали скалочки шкаралупи і шматочок рожевої пелюстки, і спробувала якомога докладніше виконати інструкцію. Писати цією сумішшю виявилося нелегко, а втримати папір взагалі не було жодної змоги. Аркуш ковзав і совгався щоразу, коли Чарліна, вмокнувши перо в суміш, старанно виводила літери, тому слово, яке мало бути «Ител», вийшло кривулястим, липким і напівневидимим, до того ж більше схожим на «Ашол»: рудий волосок сповз із пера і намалював на папері дивні закручені лінії. Щодо п’ятисторонньої фігури, то папір так і ковзав на всі боки під пером, тож єдине, що можна було про цю фігуру сказати, — що п’ять сторін у неї таки було. Закінчувалася вона зловісною ляпкою з жовтка, а з кутика п’ятисторонньої фігури стирчала собача шерстинка. 

Чарліна перевела подих, пригладила волосся липкою від яйця рукою і подивилася на останній пункт — п’ятий. П’ятий пункт стосувався «Заклинання здійснення бажань», але Чарліна була надто схвильована, щоби звертати на щось таке увагу. У цьому пункті говорилося: «Відкладіть перо назад у чашу, тричі плесніть у долоні і промовте «Йіга!»». 

— Йіга! — вимовила Чарліна, з натугою плескаючи липкими долонями. 

Щось явно спрацювало. Папір, цукерниця і перо просто зникли — безшелесно і безслідно. Зникли також і майже всі липкі патьоки зі столу дідуся Вільяма. «Книга палімпсеста» з гучним ляскотом закрилася. Чарліна відступила, обтріпуючи з рук крихти. Вона почувалася досить-таки виснаженою і трохи розчарованою. 

— Зате тепер я мала би змогти полетіти, — заспокоїла вона сама себе. — Треба тільки придумати, де найкраще це випробувати. 

Відповідь здавалася очевидною. Чарліна вийшла з кабінету і пішла в кінець коридору — до гостинно відчиненого вікна, яке виходило на спадистий зелений луг. Підвіконня було низьке і широке, немовби запрошувало на нього вилізти. Кілька секунд — і Чарліна вже стояла на лузі під променями вечірнього сонця, вдихаючи холодне і свіже гірське повітря. 

Звідси, з високих гір, перед нею відкривалася майже вся Верхня Норландія, сизувата у вечірньому світлі. З протилежного боку височіли жовтогарячі від призахідного сонця й оманливо близькі засніжені вершини, що відділяли її країну від Чужокрайнії, Білогорії та різних далеких земель. Над іншими вершинами, дещо збоку, лиховісно збиралися великі темно-сірі й криваво-червоні хмари. Скоро мав початися дощ — часте явище у Верхній Норландії, однак наразі було тепло і спокійно. Трохи віддалік, за скелями, на лузі паслися овечки, а ще звідкись до Чарліни долинало мукання і дзенькіт дзвіночків. Подивившись у той бік, вона з неабияким здивуванням виявила, що корови пасуться на лужку вище від неї — і що ніде нема ані сліду ні дому дідуся Вільяма, ні вікна, з якого вона вилізла мить тому.