Не озирайся і мовчи

— Здоров, — привітався Адріан.

— Здоров. — Марк кинув боязкий погляд на дев’ятикласника, відзначивши, що той зирить немовби крізь нього.

— Що робиш?

— Чекаю на початок уроків.

— Уже ж був дзвінок.

— У нас сьогодні немає першого, — сплюнувши під ноги, кинув Орест. Мрозович був невисоким, як Марк, і таким худим, що шкіра на прищавому обличчі аж світилася, а долоні нагадували щурячі лапки. Мішкуватий зимовий одяг мовби заковтував його. Орест слухав важку музику, погано вчився та був єдиним із 8-А, хто так і не припинив чіплятися до Марка за першої-ліпшої нагоди.

— А. — Через лоб, над подряпиною, пролягла зморшка. Адріана бентежив насичений зелений колір Маркових очей, він намагався збагнути, якого дідька цей товстозадий шкет із 8-А припхався на годину раніше та пасе всіх, хто заходить до школи. Що більше ймовірних причин зринало в голові, то більше Адріан жалкував, що наважився на цю розмову.

— Чого тобі? — ховаючи переляк, Марк намагався говорити виклично, проте голос зрадливо ламався та тремтів.

— Хотів спитати, це правда? Ти з нею бачився? — слова наче вмирали перед тим, як вилетіти з рота. — Ну, перед тим, як вона стрибнула?

— Так.

— Щось казав?

Марк зціпив зуби так, що на округлих вилицях виступили жовна.

(ти куди?)

(нагору)

(добре)

Що їм до того, про що вони говорили? Невже це що-небудь змінить? Невже є слова, якими можна виправдати безглуздість Юлиної смерті, полегшити страждання близьких, слова, почувши які, її батьки витруть сльози, похитають головами та скажуть: «А, тепер інша річ, тепер усе зрозуміло». Пожираючи очима Адріана та хлопців, що переминалися за його спиною, Марк дратувався й тому мав вигляд значно старшого. А може, вони справді такі тупі, що вважають, начебто Гришиній за хвилину до смерті відкрилася якась вселенська істина, і вона поділилася нею з однокласником, якого майже не знала?