Небо над Віднем

Він, врешті, не витримав і зупинився, кинувши валізи на землю. Потім дістав з кишені хустинку і витер нею вологе чоло. Зненацька його ніздрі вловили свіже повітря.

— Ми прийшли, — сказав Цахер, — найгірше позаду, докторе, далі все буде гаразд...

З цими словами, він прочинив двері, за якими виднілися високі чагарники і зоряне серпневе небо.

— Слава Богу, — зітхнув лікар і, взявши знову свої валізи, подався до виходу.

Щойно вони опинились назовні, Цахер притримав доктора за рукав.

— Зачекайте, — промовив той, роззираючись довкола, — часом цими околицями з «дурки» тікають психи.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Шойман.

— Колись у цій лікарні працював психіатром.

Та перш, ніж доктор встиг здивуватись, той потягнув його вузькою стежкою донизу, де вони натрапили на залізничну колію. Трохи поодаль від них стояв локомотив з одним-єдиним продовгастим вагоном.

— Йдемо туди, — наказав Цахер.

— Геніально, — не втримався Шойман, — звісно, якщо неможливо придбати квиток, то можна винайняти потяг і відправити його до Відня.

— Потяг не до Відня, — коротко відповів той, намагаючись втримати рівновагу на розсипах дрібного каміння.

— А куди ж?

— До Станіслава. Все поясню потім...

Біля вагону їх зустрів юнак у якійсь чудернацькій лівреї і, чемно привітавшись, забрав у лікаря валізи.

— Ласкаво просимо, докторе Шоймане, — сказав він, пропускаючи того вперед, — ваше купе під номером тринадцять.

Лікар подякував і рушив металевими сходинками досередини. В своєму купе він з приємністю розвалився на м'якому сидінні. Юнак приніс валізи.

— Якщо бажаєте чогось випити, то можна замовити сюди або перейти до ресторану, — сказав юнак, — ресторан укінці вагону.

— Я вирішу пізніше, — відповів лікар, пригладжуючи бороду.

— Зичу вам приємної подорожі, пане докторе. В Станіславі будемо за чотири години...

Юнак вже хотів іти, проте Шойман його зупинив.

— Прошу сказати, а той пан, що був зі мною... Він тут? Я не зауважив, куди він подівся.

— В сусідньому купе, пане докторе. Передати йому щось?

— Ні-ні! В жодному разі. Тобто... нехай відпочиває.

Як тільки двері за ним зачинились, Шойман з полегшенням визувся з черевиків і відкинув голову на спинку сидіння. Рай тепер видавався йому значно ближчим. Він був тут, у цьому купе. І сюди вже нікого не підсадять, бо, по-перше, воно невелике, і в ньому не вистачить місця на двох, а по-друге, доктор готовий власноруч виштовхати будь-якого непроханого сусіда. Заплативши дві тисячі крон, він має право їхати сам.

Його справді ніхто не потурбував, і Шойман врешті заснув. Доктору наснилося підземелля «дурки», з якого їм ніяк не вдавалось вийти. Попереду йшов Цахер з сірником у руці, і було зрозуміло, що він заблукав. Шоймана охопила лють.

— Scheiβe, scheiβe, scheiβe...[3] — не вгаваючи, промовляв про себе доктор.