Стожар

Коли я усвідомила, яким дивним лісом ми йдемо, то не втрималась і зупинилась, а тоді схопила Тиграна за руку, перш ніж він віддалився від мене.

— Що? — спитав він тихо, вперше за довгий час подивившись на мене. Очі його сяяли в пітьмі холодним стальним блиском.

Каміння тут було повсюди. І таке ж величезне, як і дерева — здавалось, це ліс якихось велетів, надприродних створінь, і таким дрібним комашкам, як ми, тут місця немає. Цілі скелі височіли поміж деревами — їх верхівки прорізали склепіння з гілок. А ще ці скелі мали обличчя, яскраво освітлені місячним промінням, що робило їх настільки моторошними, що в мене волосся мало не ставало дибки.

Так, саме обличчя. Це було лячно і шокуюче, та водночас так божевільно-чудно, що я не могла відвести очей. Могутні трикутні носи і насуплені брови, заплющені очі та скривлені роти — схоже, це таки були велети. Кимсь переможені і скам’янілі, або ж просто поснулі століття тому. Мох та лишайник вкривав їх потилиці, прикривав повіки. Ліани вились довкола носів і губ. А я дивилась на заплющені очі і знала, якщо зараз бодай одне розплющиться і погляне на мене — я просто вмру від страху і від захвату.

— Ці… ці скелі… вони були живими?

— Кажуть, що так, — Тигран поглянув на мене, злякану, і, може, мені здалось, але вираз його обличчя став м’якшим. — Дуже давно, за тисячоліття до завоювання Патрії.

— І не страшно, що знову оживуть?

— Буває.

Помітивши, що в мене руки затремтіли, Тигран стиснув мою долоню і мовив заспокійливо:

— Але я дуже сумніваюсь, що це станеться саме сьогодні. Я ходжу повз них усе життя і вже не боюсь. Тож і ти перестанеш. Давай відпочинемо.

— Можна води?

— Так.

Ми всілись в тіні однієї з моторошних скель на опале листя. У лісі його було так багато, що часом воно майже досягало пояса і було важко йти. Місяць далеко вгорі видавався величезним на тлі чорнющого неба. Дерева, значно вищі за ті, що росли на краю лісу, обступали скелі щільними стінами. Я чула шурхіт листя і виття вітру між кронами, що скрипіли. Було холодніше, ніж удень. Руки в мене замерзли і пальці майже не згинались.

— Нам довго ще йти?

— Приблизно до світанку.

Я зітхнула і почала розтирати долоні.

— Давай їх сюди, — мовив Тигран. Здавалось, він трохи завагався, бо його руки здригнулись, коли він взяв мої долоні в свої, теплі.

Це було схожим на примирення.

— Я справді не пам’ятаю, хто такий той чоловік.

— Добре.

— Тигране, я не…

— Я не думаю, що ти брешеш. Але ти маєш розуміти мої перестороги.

— Я розумію.

— Коли ми прийдемо до мого поселення, нічого не розповідай про ту зустріч, зрозуміло?