Гра у три руки
- Автор: Волков Алексей Михайлович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 978-966-10-4515-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Гра у три руки». Краткое содержание книги:
В романі «Гра у три руки», на відміну від попередніх, уперше за багаторічну практику «доктора детективних наук» Олексія Волкова головну партію виконує жінка, яка намагається розплутати клубок обставин, здатних запросто зламати хребет і сильному чоловікові. Втім, існують жінки, здатні пограти в «чоловічі» ігри. Комбінації в їхньому виконанні елегантніші, удари влучніші, а відчуття жалю чи прояви пощади іноді взагалі відсутні. Але як би там не було, дві жіночі руки слабші від чоловічих. Чи не забракне їм сили у найбільш вирішальну мить?
Однак цим не вичерпується головна інтрига роману! Паралельно зі своєю героїнею автор наважується на спробу самотужки проаналізувати процеси, що відбуваються в її душі та свідомості. Ризикована і невдячна справа, адже збагнути жінку до кінця не вдавалося ще нікому. Що вийшло? Судіть самі...
Їй по-справжньому відлягло. І не лише від моменту його дзвінка, а за весь день накопичення власного негативу. Рука знайшла кнопку нічника й вимкнула світло. Так було приємніше. Ну, тепер снодійне вже можна відкласти.
— Послухай мене... — збираючись із думками, попросила Ірина. — Послухай, будь ласка, уважно. Я не знаю рецепту виходу з такого стану. Справді не знаю. У мене таке трапляється часто, і коли це відбувається, ненавиджу сама себе. Доводиться лише терпіти. Потім само минає. Поступово. Але для тебе... якщо ти раптом сам розумієш, як... Скажи, я справді на все згідна. Чим можу тобі допомогти?
— Побудь зі мною, — попросив він. — Просто поговори. Бо самому зараз неможливо.
— Гаразд. А ти знаєш, — несподівано згадалось їй, — у мене таке траплялося досить давно, ще до тебе. Якраз на самий Новий Рік. А потім... З тобою — жодного разу. Ні, ще буде, звичайно. Іноді життя так дістане, що не знаєш куди подітися. Ти добре зробив, що згадав про мене у такий момент. А чому раніше не телефонував? Ну, просто так...
— Не знаю. Напевно, боявся щось порушити. Щось таке виникло — свого роду цінне, потрібне. Коли отримуєш щось подібне і ніколи не мав із ним справи, не знаєш, як користуватися, — завжди поводишся обережно. Не зіпсувати. Так і я.
— Ну, схоже воно виявилося не настільки тендітним, — зауважила Ірина. — Я чую, тебе витягає потроху. Голос уже змінивсь. Я справді злякалася.
— Пробач, — сказав він,— якось не подумав про цей момент. А ти? Чому не телефонувала? Гадаю, ти звикла перебирати ініціативу в різних питаннях.
— Що, голосовий тембр підтверджує раніше набуте враження? — засміялась Ірина.
— Повністю.
— Як тобі сказати... Ти ж поставив мене надто близько до небезпечної грані. Не хочеться виглядати в очах потрібного тобі чоловіка повною ідіоткою.
— Викрутилася, — погодивсь Олег. — Приймається. А голос у тебе приємний. Сильний, упевнений, але водночас не різкий, не грубий. Я не раз намагавсь уявити, як він звучить. Знаєш, чогось подібного й чекав.
Вона розсміялася весело та щиро.
— Ну, знаєш — звучить... Звучить тоді, як я комусь чортів даю по роботі. Або... ти ще не бачив «театру одного актора» у моєму виконанні. Іноді життя примушує до такого вдаватись. От тоді він справді звучить! Ну і... ще можливі ситуації, коли голос... словом, також звучить. Правда, я вже забула, коли це було.
— Уявляю... — помовчавши, згодивсь Олег. І не відчувалось у його мовчанні жодного натяку на ніяковість ситуації.
— Навряд чи, — продовжувала сміятись Ірина. — Це не можна уявити. А твій голос мені також подобається. До речі, ти питав, чому я не телефонувала першою. Бувало, подумаю — а раптом ця людина не вміє говорити. Раптом збивається, затинається... Знаєш, дехто на папері есесмесками вміє висловитись, а так... От і боялась. Якщо зіпсує враження — потім важко спілкуватися, принаймні із задоволенням.
— Розумію, — знову згодився він. — І я відчував щось схоже. Радий, що нас пронесло через це «підводне каміння».
Вони розмовляли без зупинок. Сон кудись подівсь, і якщо увечері його дезертирство викликало цілком закономірне обурення, то зараз ставало просто не до нього.
Першою зиркнула на годинник Ірина.
— Котра?! Пів на четверту?! Коли?!
— Час летить, — укотре погодився він. — А тобі ж рано вставати! Завтра будеш ніяка. Пробач, захопився...
— Ну що ти! Дрібниці. Ще десять хвилин. Висплюся. Зате, коли засинаєш з позитивними емоціями, година йде за дві.
— Не думав над цим, — зізнавсь Олег. — Можливо. Дякую, що ти є.
— Ну... цінуй! Тепер ти телефонуватимеш мені?
— Обов'язково. А ти?
— Завтра зранку. Питиму каву п'ять хвилин. Без цього не можу. Отже, п'ять хвилин на розмову. Стоп... так... тобі ж рано вставати не потрібно! Ні, виспися хоча б сам. Пізніше. Коли прокинешся, — набери.
— Ні, буди, — попросив Олег. — Хочеться попити кави разом з тобою. Якщо ти не проти.
— Телефоном?! Хоча... чого ж, цікаво. Кажуть, навіть секс телефоном буває. Чому ж кави не випити? Давай!
— Тоді я теж о шостій. Усе. Спимо. Тобі завтра важче буде. Гарних снів!
— Уже нема коли... — пошкодувала Ірина.
— Справді, нема...
Очі заплющились, і сон надійшов одразу. Дві години... Вистачить. Вона була по-справжньому не сама.
На прощання уявилася «хонда» одного з попередніх випусків, проте доглянута і чисто вимита, адже такий чоловік схильний тримати порядок скрізь. Він виходить, одягнутий просто, але зі смаком, не у брендових речах, проте з усіма ґудзиками, без дірок у кишенях та з незаляпаними штанками. Зачиняє дверцята й піднімається нагору: готувати до майбутнього життя чиєсь дурнувате, проте надзвичайно здібне чадо. І в його заповненій складними формулами голові ще залишається достатньо місця для почуттів, емоцій та переживань... і для неї.