Гора між нами

— І що ж було далі?

— Зворотний удар ногою з оберта, далі подвійний круговий, і на завершення осьовий удар ногою. Упав тарганом.

— Це як — «тарганом»?

— У нас були назви для різних поз, у яких падали переможені.

— А які ще були пози?

— Дельфіном, тарганом, у танку білої людини та ще кілька.

Я зав’язав третій шов та перерізав нитку.

— Ось. Цього поки що досить. А коли дістанемося лікарні, пластичний хірург тут усе виправить.

— А що з цією чудовою шиною з трубок? Нога мене просто вбиває.

— Вибач, але це найкраще, що я можу наразі зробити. Я вправив перелом, однак без знімка важко щось сказати. Знову ж таки, у лікарні тобі зроблять рентген, і якщо кістка стала нерівно, то я б радив, і, гадаю, лікарі за мною погодяться, зламати ще раз. Після цього в тебе з’явиться пара чудових прикрас, що пищатимуть в аеропорту на контролі. У будь-якому разі, будеш як новенька.

— Ти вже двічі сказав слово «лікарня». Ти так упевнений, що за нами хтось прийде?

Ми обоє підвели очі та поглянули в чисте небо між крилом і сніговою стіною. Просто над нами пролетів великий літак — на висоті близько десяти тисяч метрів. Ми розбилися майже шістдесят годин тому і відтоді не чули анічогісінько, крім власних голосів, завивання вітру та шурхоту гілок. Літак ішов надто високо — навіть не чути його двигунів.

— Ми їх бачимо, а ось вони нас — навряд чи. Усі сліди нашої катастрофи надійно приховані під снігом. Раніше від липня тут ніхто й не побачить решток літака.

— Одначе літаки мають надсилати якийсь сигнал SOS, чи не так?

— Так. Але прилад, який мав би надіслати цей сигнал, розтрощило на мільйон друзок.

— Може, треба виповзти назовні та помахати чимось?.. Сорочкою чи, може…

Я захихотів, і груди пройняв біль — рука рефлекторно схопилася за болюче місце.

— Що таке? — Ешлі стурбовано поглянула на мене.

— Думаю, зламано кілька ребер.

— Дай-но я подивлюся.

Я підняв кофту. Себе я не оглядав, але, певен, синець мав проступити добрячий. Виявилося, що весь лівий бік у мене густо-фіолетового кольору.

— Та це нічого. Болить, тільки коли дихаю, — заспокоїв її я, і ми обоє засміялися.

— Я наче забув спитатися, чи можна перейти на ти. Ви не проти?

— Тільки якщо поводитимешся чемно, — відповіла Ешлі.

Ешлі завмерла, терпляче чекаючи, поки я зав’язував шостий шов — у неї на руці. Обличчя її стало серйозним.

— Господи, повірити не можу! Ми лежимо хтозна-де у горах, ти шиєш мої порізи, і ми сміємося. З нами точно щось негаразд.

— Ну, таке важко заперечити.

Я ретельно оглянув те плече, яке вважав здоровим. Камінь чи, може, гілка глибоко розрізали сантиметрів із десять шкіри. Ешлі поталанило, адже коли літак упав, руку щільно притисло до снігу і це спинило кров. Тут необхідно накласти десь дванадцять швів.

— Дай мені, будь ласка, руку — треба витягти її з рукава.

Ешлі повільно почала витягати руку. Обличчя кривилося від болю.

— До речі, звідки у мене така чудова кофтина?

— Я перевдяг тебе вчора. Твій одяг змок.

— Мені дуже подобався той бюстгальтер.

— Він отам, сохне, — махнув я кудись назад.

Про той поріз на руці вона й не здогадувалася:

— Це ж треба, а я і не бачила.

Я почав пояснювати їй дію тиску та холоду, а сам по черзі зав’язував вузлики. Вона розмовляла зі мною, але намагалася не дивитися, що я роблю.

— Тож, як думаєш, які в нас шанси?

— А ти полюбляєш усе в лоб казати, еге ж? — поцікавився я замість відповіді.

— Ну, а навіщо ходити околяса? Усі ці втішання не допоможуть нам швидше звідси забратися.

— Маєш рацію. Тоді в мене кілька питань: ти комусь повідомила, що сідаєш у літак?

Ешлі похитала головою.

— Не відправила нікому е-мейл? Не потелефонувала? Ніяк не сповістила?

Знов той самий жест.

— Тобто на планеті Земля жодна людина не знає, що ти сіла у приватний літак та спробувала дістатися Денвера?

Те саме.

— От і я нікому не повідомив.

— Господи… — Її голос зірвався на шепіт. — Усі гадають, що я в Солт-Лейк-Ситі. Принаймні ще вчора гадали… Зараз вони вже розуміють, що я зникла. Але ж де вони мене шукатимуть? Вони ж тільки знають, що я взяла ваучер у готель…

— А судячи зі слів Ґровера, я взагалі не можу знайти жодної причини сподіватися на те, що нас шукатимуть. Немає жодного документа стосовно нашого польоту — пілот не заповнював ніяких паперів, бо вони, за його словами, були не потрібні. І — ось ця частина подобається мені понад усе, — дві дорослі людини з вищою освітою сіли в літак, не сказавши про це жодній живій істоті. Ми зробили все, щоб цей політ наче й не існував.

Ешлі ошелешено дивилася на Ґровера.

— Але ж він таки існував… — Вона перевела погляд. — Я просто думала, що ми швиденько долетимо до Денвера… Втечемо від тієї бурі. У мене з’явиться двоє нових друзів. І я покваплюся далі у своїх справах…

— Ешлі, пробач мені, будь ласка, — урвав її я. — Знаю, що понад усе тобі хотілося б опинитися десь у манікюрному салоні або готуватися до передвесільної вечері.

— Не звинувачуй себе, — вона похитала головою. — Ти ж хотів як краще. Я була дуже рада, що ти запропонував мені полетіти. Звісно, не зараз, — вона окинула поглядом нашу «печеру» та лягла на свій мішок. — Ми з подругами планували їхати у спа на масаж. Чув про масаж гарячими камінцями? Ото на такий. А тепер замість гарячих камінців у мене крига. Й одна холодна каменюка, — кивнула вона в бік уламка скелі, на який я спирався. — Десь там зараз весільна сукня, яку нікому вдягти, та наречений, котрого ніхто не чекатиме біля вівтаря. Знаєш, скільки коштувала та сукня?