Витязь у тигровій шкурі
- Автор: Руставели Шота
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: К.: Дніпро, 1983
- Переводчик: Бажан Микола
- Жанр: Древневосточная литература
Электронная книга - «Витязь у тигровій шкурі». Краткое содержание книги:
Снігом сліз уже не крилась Автанділова щока -
Недарма забрали мандри стільки сил в мандрівника!
Бо коли людина знайде те, чого вона шука,-
Забувається все горе, туга гоїться тяжка.
Він сказав: «Братове! В мандрах я по різних землях був,
Того витязя шукавши, батьківщину занебув,-
Лиш од вас почув я звістку, що ніде досіль не чув!
Хай вам дасть господь ласкавий, щоб ваш розпач проминув.
Бог втолив мені сьогодні всі бажання і труди,-
Хай і вашому ж він брату дасть рятунок із біди!»
Показавши свій притулок, їм сказав: «Ідіть туди,
І самі спочиньте, й брата покладіте край води».
Це сказавши, витязь рушив, залишив понурий люд.
Мчав конем, летів, неначе сокіл, звільнений від пут.
Як назустріч сонцю місяць, вгору гнався він отут,
Пригасало в нього в грудях полум'я скорбот і смут.
їдучи, майбутню зустріч він обдумував помалу:
«Може слово нерозважне лиш піддать шаленцю шалу!
Мудрий мусить в кожній справі обмірковувать ухвалу,
Не втрачати супокою, постанову мати сталу.
Шаленіючи в нестямі, розлютившись божевільно,
Він нікого не пускає підійти до себе щільно,
Тож і наша зустріч боєм закінчиться неухильно,-
Хтось із нас тоді поляже». Отже, він ховався пильно
І казав: «Невже даремно я терпів такі тортури?
Пристановище на світі єсть у кожної натури,-
Хай же десь до свого схову скаче витязь цей похмурий,
Та знайду я шлях до нього крізь які завгодно мури…»
Так блукали манівцями, мандрували дві доби,
Заморились, зголодніли, потомилися з ходьби,
Без угаву й відпочинку йшли на гори та горби,
На поля з очей ронили сльози розпачу й журби.
Вдень ішли й прийшли надвечір до крутих стрімких бескед.
В них були печери, в прірві ж поринала річка в лет,
Над рікою став стіною тьмочисленний очерет,
І дерева височезні нахилялися вперед.
Перебрівши річку, витязь простував крізь верболіз.
Автанділ, коня припнувши, сам на дерево поліз
І, з найвищої гілляки пильно глянувши униз,
Бачив: витязь до печери йшов, ллючи потоки сліз.
Лицар, вбраний в шкуру тигра, чагарі рясні продер.
В чорне хутро заповита, вийшла дівчина з печер,
Гірко плачучи, спинилась, стогін на вустах завмер.
Підійшов до неї витязь, пригорнув її тепер.
Він сказав: «Асмато, сестро! Всі мости упали в море!
Не змогли знайти ми тої, що за неї терпим горе!»
Бив себе у груди й слізьми вкрив лице своє прозоре,
Обіймав зомлілу діву, мов дитя кохане й хворе.
На собі волосся рвали, аж стемніла темінь гаю.
Обіймалися обоє, пригорталися без краю.
Не було риданням їхнім ні спочинку, ні розмаю.
Автанділ здаля дивився й дивувався з їх одчаю.
Діва першою притихла, вгамувавши в серці біль.
Завела коня в печеру, внісши трав туди й пахіль;
Зброю лицаря забрала, знявши з нього без зусиль,
А тоді ввійшли в печеру й не виходили звідтіль.
Як дізнатись Автанділу, що їм душу так пекло?
Вийшла діва, вбрана в хутро, вже як зовсім розсвіло,
Привела коня й серпанком втерла огирю чоло,
Внесла тихо, щоб не брязнуть, зброю витязя й сідло.
Витязь той, напевне, довго не затримувавсь ніде.
Плаче дівчина й руками б'є у лоно молоде,
Бо прощається вже витязь, на коня сідать іде.
Спохмурніло, стуманіло личко дівчини бліде.
Автанділ дививсь на левня, на красу просвітних рис,-
В нього гарні чорні вуса, бородою ж не заріс.
Автанділ чув пах алое, що вітрець йому приніс.
Для красуня вбити лева, як для лева - вбити кіз.
Лицар рушив звідти. Слалась перед ним стара дорога,
Де за хащами долина починалася розлога.
Автанділ дививсь на левня, заховавшись якомога,
І казав: «Чудесно справу розв'язала ласка бога.
Чи господь ласкавий міг би ліпшу ще створить нагоду?
Полоню я діву й змушу все життя їх з віку, з роду
Розказати, а натомість і свою повім пригоду.
Так і битви з ним уникну, й подолаю перешкоду».
Злізши з дерева, коня він одв'язав і з'їхав з кручі