Знак зодіака
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович, Сапожников Леонид
- Серия: Наукова фантастика #4
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: “Веселка”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Знак зодіака». Краткое содержание книги:
не знайдеш оповідання за такою назвою. Це книжка не про надзвичайні відкриття астрономів і не про
фантастичні пригоди середньовічних звіздарів, які за рухом світил, місцем перебування сонця серед
розкиданих по небу сузір’їв пророкували майбутнє людини. В ній мова йде переважно про нашого
сучасника і про того мандрівця в завтрашній день, якому судилося далі розкривати таємниці природи
— непізнане й загадкове ставити на службу людству, його кращим ідеалам.
Просто не знаю, що мені робити. Він став страшний, пожадливий… Щоправда, професор Стирлінг виклопотав для нас допомогу і, крім того, щосуботи надсилає машину з мороженою солониною. Та Стівен неспокійний. Вдень вилежується на осонні, а вночі бродить садом, ламає кущі й реве… Коли-небудь він просуне голову у вікно і… кінець усьому. Професор просить ще трішечки зачекати — “поки скінчиться процес перетворення”. Потім він забере Стівена до себе.
Я дуже боюся, що наш Пітер… Він такий згорблений, і йому всього десять років.
(Щоденник продовжує Говард Шейкер).
10 серпня. Ура! Все вийшло просто чудово! Виступ було призначено на вчора, і мене вповноважили поговорити з дядьком.
“Ящір — це саме те, що нам потрібно!” — сказав начальник мого загону. Біля восьмої вечора я був у садибі дядечка в Патерсоні.
За огорожею чекали грузовик і з десяток штурмовиків на мотоциклах. Я подзвонив місіс Шейкер. Вона повідомила, що дядько спить у своєму критому загоні. Зізнаюсь: мені було важко підійти до цієї дощаної темної коробки. Коли я відчув аромат житла мого дядька, мені пригадалося, як у дитинстві ловили вужів. Якщо вужа взяти в руки, вони потім страшенно нудотно тхнуть. Я гукнув у темряву. Зашаруділа солома, і переді мною з’явився колишній помічник начальника поштового відділення Стівен Херрі Шейкер. Дядько смачно позіхав, показуючи гнило-червону пащеку з двома передніми іклами, дещо коротшими від козиних рогів. У нього була чудова болотяно-зелена луска з брунатними плямами і зовсім світле черево. На всьому тілі стирчали шипи, щитки, колючки. Дядько ввесь час смикав головою і виставляв схожі на виделки маленькі зморщені передні кінцівки. Побачив мене, нахилився й став місити землю хвостом. Мені раптом захотілося опинитися там, за огорожею, в кабіні грузовика. Та я пригадав наказ командира, зібрався з силами й гукнув:
— Дядечку, це я, ваш небіж Говард! Ходімо зі мною, і вночі ви дістанете п’ятсот кілограмів свіжого м’яса!
Він розглядав мене, як біолог морську свинку, і ввесь час махав хвостом. Білки в нього були великі, мов яблука, і підпливли знизу чимось каламутно-червоним. Три секунди я був переконаний, що дядько, якого завжди вважали практичною людиною, віддасть перевагу моїм реальним сімдесяти шести кілограмам м’яса над сумнівними п’ятьмастами.
— Шістсот кілограмів! — розпачливо запропонував я.
У нього забулькало в горлянці. Я повернувся й попрямував до воріт, а ззаду чимчикував дядько.
Місіс Шейкер схопила мене за руку й заволала:
— Куди ви його ведете, Говард? Бога ради, скажіть, нащо він вам?
— З вашим чоловіком усе буде гаразд, — якомога ввічливіше пояснив я. -1— Вранці він повернеться до вас веселий і ситий.
— Зараз приїде професор Стирлінг із асистентом, він буває щодня і не дозволяє…
— Вибачтесь від мого імені, — сказав я й відчинив ворота.
Дядько покірно заліз у кузов і ліг там. Мої побоювання були марні — ящір не злякався, коли машина рушила, и не роздер брезентову будку.
О, це був виступ! Ми прибули до мерії в парадній формі з нарукавниками. Як завжди, стали в дві шеренги, командир заліз на автомобіль, його освітили прожекторами. Люду було як ніколи багато. Звісно, я не запам’ятав усієї промови, але кінцівка її й те, що було опісля, назавжди закарбувалися в пам’яті.
— Присягаюсь богом, — загорлав мій дорогий шеф, — тут безпорадні слова! Нам потрібні безсловесні солдати, готові на все. Солдати, які б жахали своїм виглядом… Зараз ви побачите одного з цих майбутніх титанів, подібного до стародавніх динозаврів! Дивіться, люди!
Промінь прожектора впав на грузовик, штурмовики стягнули брезент, і всі, хто був на майдані, побачили дядька. Видовисько справді жахливе! Наші репродуктори не змогли заглушити зойків натовпу.
— Ми візьмемо за барки вчених, — надривався командир. — Ми змусимо їх відкрити нам секрет перетворення і всі, як один, одягнемось у броньовану шкуру. Вперед, нездоланні! Хайль!
— Хайль! — відповів наш загін.
Після цього пролунав звук, який годі з чимось порівняти, окрім хіба що атомного вибуху. Дядько ревів. Ревів хрипко, гугняво й лиховісно. Горлянка в нього роздувалась, голова тремтіла від натуги. Він був увесь срібний в яскравому світлі.
І я подумав: а чи не краще, не простіше замінити всю божевільну плутанину нашого нещасного інтелекту на таку відверту силу, натиск, невразливість? Адже нам передусім потрібне щастя. А найбільше щастя — це нічого не усвідомлювати, ні над чим не замислюватися! (Вже той факт, що я розмірковую над поняттям щастя, відбирає в мене крихту спокою, і я не можу бути цілком щасливий).