Полонені вогняної безодні

— Ясно. А ви, Миколо Миколайовичу?

— Я підтвердив лише те, що мені було відомо з досвіду минулих рейсів. Найцікавіше для мене лежить значно глибше.

— Отож, наскільки я зрозумів, — Вадим усміхнувся самими краєчками губів, — загальне бажання повернутися.

Іронія, що звучала у Вадимових словах, зачепила самолюбство Дектярьова. Геолог насупився, лице його потьмарилося.

— Я звик поважати дисципліну, — сказав він. — У кожного командира підземохода є програма випробувань, затверджена головним конструктором заводу.

— Я не тільки командир підземохода, — нагадав Вадим, — я до того ж заступник головного конструктора. Мені надано право змінювати програму стосовно до обставин. Інакше не було б цієї розмови.

«Хитрун! — задоволено відзначив про себе Дектярьов. — Розумний. І на слово гострий».

— Ну, якщо ви накажете, — геолог закопилив губи, очі його лукаво примружилися, — ми будемо змушені підкоритися.

— Дозвольте, дозвольте, хто це «ми»? — атоміст, відчайдушно жестикулюючи, скочив на ноги. — Я категорично наполягаю…

— А, облиште ви! — несподівано розгнівався Дектярьов. — Тремтите від жаху, як… як не знаю хто. Адже всі вуха протуркотів своєю теорією переохолодження. А коли з'явилася можливість перевірити її на ділі — в кущі. Сором, колего! Нічого з вами не скоїться, коли ми пірнемо ще на сотню-другу кілометрів.

Валентин Макарович задихався від обурення. Він сів, кидаючи на Дектярьова такі люті погляди, що Міхєєв, Чураков і Скорю-пін засміялися.

— Я цілком за пропозицію Вадима Сергійовича, — втрутився в розмову Андрій. Йому кортіло підтримати товариша. — Машина в ідеальному стані. За механізми я ручаюсь.

— Умовили, — зажурено похитав головою Дектярьов. — Ми з Валентином Макаровичем не заперечуємо, — він підморгнув атомістові, — щоб заглибитися ще на сотеньку кілометрів. На сотеньку — не більше. І так обережненько, обережненько.

— Авжеж, — стримано усміхнувся Вадим.

— Зате я рішуче проти, — заговорив Міхєєв, що до того мовчав. — Я вимагаю беззастережного виконання вказівок головного конструктора.

— Не забувайте, тут його помічник! — закинув Вадим.

— Саме так, помічник, а не головний конструктор. Розпоряджатися дослідною машиною можна тільки з його згоди.

— Павле Гнатовичу, — Вадим обернувся до зв'язківця, — будь ласка, з'єднайте товариша Міхєєва з бюро заводу.

Скорюпін знизав плечима.

— На який тиск розраховано полезахисну установку? — запитав Вадим водія.

— На триста мільйонів атмосфер.

— Так. А що показують прилади?

— Тридцять з половиною тисяч.

— І ви, водій дослідних глибинних машин, вважаєте таку перевірку цілком вичерпною?

Міхєєв зніяковів.

— Нараду вважаю закінченою, — Вадим підвівся. — За загальною згодою будемо випробовувати корабель далі. І наукові дослідження, — він глузливо подивився на Біронта. — Глибина занурення залежатиме від обставин і… від нашої витримки. — Очі командира загадково посміхнулися. — Механікові й водієві — по місцях!