Стрiла Часу [з iллюстрацiями]

Электронная книга - «Стрiла Часу [з iллюстрацiями]». Краткое содержание книги:

…Маленький хлопчина Василько сидить на скелястому березі Дністра. Він доглядає кіз сільського багача вуйка Данила. Дрантя, що прикривало худеньке тіло, шмат хліба — ось плата сироті за каторжну роботу. Холодно, голодно… Але Василько не сумує. В нього є дві книжечки, що залишилися від покійного батька. Це «З гармати на місяць» Жюля Верна і «Популярна астрономія» Фламаріона. Букву до букви, речення до речення складає хлопчина, і казкові, нечувані поняття пливуть до враженої свідомості, породжують світ фантастичних ідей і мрій.
Минає багато років. І ось одного разу, чарівної літньої ночі, біля багаття на березі Дніпра йде палка суперечка про можливість життя на інших планетах. Професор астрономії Діжа і Василь Горовий — тепер уже студент університету — не приходять до згоди. Та ця суперечка вирішується зовсім несподівано. Якось удень в лісі приземляється дивовижний апарат — космічний корабель, що прилетів з незвіданих глибин Всесвіту. Горовий і Діжа вирушають у подорож до безконечно далеких світів. Чи повернуться вони назад? Чи побачать ще химерного і милого діда Данила, чи зустрінеться Василь з своєю коханою дівчиною Оксаною? Так, вони ще ходитимуть по берегах рідної ріки, але життя на Землі за цей час піде далеко вперед. Чверть століття розділятиме тепер юнака Василя і постарілу Оксану.
Та особиста трагедія не затьмарить ясного шляху героїв. Вони — люди нової, комуністичної доби, перед ними грандіозні діла і звершення.
З цього часу Горовий, Діжа та їхні товариші віддаватимуть усі сили, знання і вміння улюбленій справі — подоланню Космосу, створенню «Стріли Часу»- корабля, який дав змогу перемогти Час і Простір і здобути для рідної Землі скарби знання далеких світів.

Перейти на страницу:

«Оксано! Не знаю, що це таке — сон чи інше. Нема часу. Пробачте. Сьогодні тут приземлився космічний корабель. Не смійтеся. Факт. Ми говорили з космонавтом. Він з позагалактичної системи. Вирішили летіти з ним. Я і професор. Не знаю, чи хто зрозуміє мене, але я інакше не можу. Хочу подивитися на дивний, далекий світ, може, то прообраз нашого майбутнього. Чи повернемось, не знаю. Хотілося б, та навряд…

Прощай, Оксано, чудова дівчино! Прощай, рідний світе!

Василь Горовий».

Дід вислухав мене, довго мовчав, похнюпившись. Потім розвів руками.

— Ви знаєте його почерк?

— Ні, - призналася я.

— Химерне діло, — похитав він головою. — Якщо вони полетіли в інший світ, то навіщо голяком? Е ні, тут щось не те… Ось що, Оксано, чи як тебе звати. Вибач, але мені не подобається ця подія. Мушу заявити в міліцію. Одежу теж здам туди. Хай розбираються. Може, тут шпіонажем пахне або бандитизмом…

Так ми розпрощалися з дідом Данилом. Я поїхала додому. А через день мене викликали в Київ, у комітет державної безпеки. Там я розповіла спеціальному уповноваженому все, що знала про Василя, показала листочок, адресований мені. З листочка зняли копію, оригінал повернули.

Я запитала уповноваженого, що він думає про дивну подію. Він непевно посміхнувся, знизав плечима.

— Особисто я вважаю, що це все-таки компетенція Академії наук.

— Значить, ви вірите Василю?

— Абсолютно…

…І ось вдома, знову сиджу над щоденником. Знову самотня, віч-на-віч з своїми думами. За вікном ніч, небо мерехтить, палає зоряним засівом.

Де ти, друже Василю, в яких світах? Де твій супутник, чудний консерватор професор Діжа? Чи вирішена ваша суперечка, яка розгорілася біля вогнища, на березі рідної ріки?..

23 липня 1954 року. Алма-Ата

Мені дуже повезло. Маю путівку в обсерваторію Казахської Академії наук. Потраплю до Тихова. Я й мріяти боялася про таке щастя. От і поєдналася моя професія біолога з професією астронома. Астроботаніка, астробіологія — це ж тільки зародки нових наук, тільки початок великого шляху, а вже які чудесні відкриття. І як цікаво. Хоч би скоріше ранок. Поїду до обсерваторії…

В готелі всі сплять. Навколо мене тиша. І мої думки. Знову згадується Василь, наше дивне знайомство і ще дивніше його зникнення. Так до цього часу нічого не вияснили. Вчені поставилися скептично до неофіційного повідомлення про приліт космічного апарата (тим більше, що тоді в закордонній пресі багато говорили про польоти якихось космічних тарілок і блюдець). Кілька слідчих, а також астрономи розпитували єдиного свідка дивовижної події — Льоньку, але він нічого путнього сказати не міг. «Кругле, блискуче, гаряче» — і все. Коротше кажучи, справу зам’яли, питання залишилося відкритим. Дружина професора Діжі не дуже й побивалася за чоловіком, вона одержала добру пенсію і жила одна-однісінька в хорошій квартирі. А років їй було всього двадцять. Так що пригода швидко забулася, а оце недавно в квартирі професора Діжі з’явився франтуватий суб’єкт. Мені про це розповідали студенти з факультету астрофізики. Що там у них буде далі — не знаю, та й знати не хочу. Ненавиджу таких, як ця заблуда… І що в ній бачив Іван Ігнатович — просто диво. Хіба тільки те, що молоде…

Ну а що стосується Василя, то про нього згадувати нікому було. Він же сирота. Між студентами ходили якісь непевні чутки, а згодом вони зникли. Тільки я день у день думала про його незвичайну долю. Ба ні, неправда!.. Ще не забував Василя дід Данило — куговщик. Оце перед захистом диплома я завітала до його старенької хатинки. Він був один. Льонька ще не приїхав на літо.

Я звернула увагу на те, що дід дуже схуд. Став якийсь понурий і задумливий. Я побачила в нього цілу купу книжок. Це все були популярні брошури і журнали про космос, ракетні апарати, про Ціолковського, про походження людини, світу і навіть книжки про теорію відносності. Дід перехопив мій погляд, зніяковів. А згодом пояснив, що після випадку з Василем втратив спокій і вночі не може байдуже дивитися на зірки.

— Мов чую якусь вину за те, що Василь пропав… — Говорив він, змахуючи з щетинистих вій невидиму сльозу.

— Але ж невідомо, що з ним? — заперечила я. — Може, Василь ще вернеться.

Дід важко зітхнув і покрутив головою. Очі його були звернені у вікно, в дніпровську далину, заросле щетиною підборіддя дрібно тремтіло.

— Хіба з того світу вертаються? — тихо промовив він. — Я розпитав Льоньку. Він мені все до тонкості розказав…

— Що? Що він розказав?

— Василь правду писав у записці. Це було точно щось з далеких планет. Як він там писав? Я згадую… «З позагалактичної системи»… О! А я оце читав книжечки і знаю, що воно таке… Чумацький Шлях — це наша Галактика. А позагалактична система — це вже біс його зна й де!.. Ми ж навіть до Місяця ще не досягнули, а то… мільярди зірок… Е, дівчино, махни рукою… Не бачити вже нам Василя! А жаль, хороший хлопець був…

…Був! Ні, діду, я не згодна з тобою… Сиджу самотня, в далекому місті, в Казахстані, і відчуваю живе серце Василя поряд з собою. Що це? Інтуїтивне почуття зв’язку з близькою людиною, яка десь думає, живе, бореться? Чи сильний спогад? Не знаю… Знаю тільки одне: віра в повернення Василя не покине мене до самої смерті…

4 жовтня 1957 року

Тільки що радіо принесло вість про запуск штучного супутника Землі. І це в нашій країні! Ура! Яке щастя!.. Василю, де ти? Здійснюється мрія багатьох поколінь! Вже не химери, не фантазії, а міцна рука конструктора і вченого спрямовує космічні кораблі в зоряні далі. Ех, любий хлопче, для чого ти полетів у невідоме? Був би тут — здійснював би найкращі сподівання найкращих людей! А втім, пробач… Ти інакше не міг зробити. Це в мені просто прокинулася велика туга, туга за тобою, за твоєю бунтівливою душею… Піду, буду ходити всю ніч по горах, дивитися на зірки, радіти і сумувати. Всі працівники нашої обсерваторії не знаходять місця від радості. Старий Тихов теж сам не свій. Адже скоро буде перевірена його гіпотеза про життя на Марсі і Венері. Він ще міцний дідуган — доживе. Я дуже хочу цього! Бо що найкращого можна побажати людині, як не торжества його думок, теорій, передбачень?!.

2 січня 1960 року

Ракета! Ракета летить до Місяця! Тепер можна з повним правом написати, що Земля вступає в космічну еру. Невже всі люди не розуміють цього? Навіщо сварки, війни, напруження? Яка світла і неосяжна дорога попереду! Хай славен буде навіки сміливий і невтомний людський Розум! Ні, не можу писати. Слова здаються блідими поряд з бурхливими почуттями, що бушують в грудях. Не спатиму до ранку, розмовлятиму з Василем. З Василем, який віднині стає моєю совістю, мірилом моїх справ, звершень, вчинків…

3 серпня 1960 року

Довго не бралася за щоденника, заїла робота. А крім того… познайомилася з хлопцем, який працює інженером на електростанції. Він врятував мене під час обвалу в горах, і з того часу ми не розлучалися. А оце недавно ми… одружилися. Що штовхнуло мене на це? Чи люблю я його? Мабуть… А що таке «люблю»? В кожного воно, напевне, неоднакове, своє. При зустрічі, при розмовах з Сергієм не було й тіні того нез’ясовного хвилювання, яке охоплювало мене тоді, в далекі роки, коли я думала про Василя… Та й зараз…

А проте що я пишу? Про що думаю? Негарно, негарно…

Сергій скромний, справедливий, чесний. Ми з ним створимо хорошу сім’ю. А якщо чогось нема в душі, то хіба мало фантазій створено людиною або казок, які ніколи не здійснюються?..

21 липня 1961 року

У мене є син, маленький Василь. Так, так, саме Василь. Інакше я й не могла назвати його. В пам’ять про того хлопця, який і досі живе в моєму серці, як мрія, як совість, як душа, як спомин далекої юності. І слова, даного колись Василеві, я теж дотримаю. Мій син стане космонавтом. Для нього це вже буде дійсністю. Автоматичні ракети сіли на Місяці, атомні ракети облітають з людьми навколо Землі, будується надійний Фундамент для космічних польотів на далеку відстань. Рости, мій сину, дивися на безмежну синяву над собою! То буде твоя дорога — небезпечна, важка, але прекрасна. А сади навколо, ріки і поля, велика наша планета, — то тільки хата твоя, мати твоя, колиска твоя…

Перейти на страницу:

Сюжет

Атмосфера

Главный герой

Общее впечатление

Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)

Не работает?