Вечірні розмови на острові

— Не треба, — сказав я, — йдіть перепрошуйте когось іншого. Мені ось сюди, вам он туди.

З цими словами ми розійшлись, і я подався просто додому досить-таки розгарячений, а там побачив, що Ама приміряє на себе цілу купу краму, наче дитина.

— Облиш ці дурниці, чуєш? — сказав я. — Наробила тут розгардіяшу, а мені складай тепер, наче в мене іншого клопоту мало! А я тобі, здається, загадав, щоб приготувала обід!

І таки добряче налаяв її, бо й заробила. А вона зразу виструнчилась, наче вартовий перед офіцером: мушу визнати, що вона була справді добре вихована, та й білих людей дуже шанувала.

— А тепер, — кажу, — поясни мені: ти ж тутешня, то мусиш розуміти все. Принаймні, за що на мене табу наклали. А як не табу, то чому люди бояться мене?

Вона втупила в мене великі з подиву очі.

— Ти не знаєш? — видихнула нарешті.

— Ні, — сказав я. — А звідки ж я маю знати? Там, звідки я приїхав, такого сказу не бувало.

— Есі не скажи тобі? — знов спитала вона.

(Есі — це було ім'я, яке тубільці дали Кейсові; воно могло означати «чужинець», або «дивак», або, можливо, «сушене яблуко». Але найскорше це було просто його власне прізвище, не розчуте як слід і вимовлене на канацький лад.)

— Майже нічого, — відповів я.

— Чорт бери Есі! — вигукнула вона.

Вам може здатися кумедним, що в цієї канацької дівчини вихопилась така брутальна лайка. Зовсім ні. То була ніяка не лайка, не вияв гніву, Ама стояла вище від гніву і розуміла власні слова цілком поважно й буквально. Вона стояла випростана, і навряд чи я бачив доти або потім, щоб у жінки був такий вигляд. Мені аж мову відібрало. Потім вона ніби вклонилась мені, але вклонилась гордо-прегордо і простягла руки долонями вперед.

— Я соромно, — сказала. — Я думала, ти знаєш. Есі він кажи мені, що ти знаєш, кажи мені, що тобі дарма, кажи мені, що ти любиш мене так дуже-дуже. Табу на мені, — додала вона, приклавши руку до грудей, як тоді, в нашу шлюбну ніч. — Тепер я йди геть, і табу він іди зі мною. Тоді ти дістанеш дуже багато копра. Гадаю, ти хочеш більше копра. Тофа, алії, — додала вона по-тубільному. — Прощай, ватаже!

— Стривай! — гукнув я. — Не квапся так.

Вона скоса глянула на мене з усмішкою.

— Тямиш, ти дістанеш багато копра, — сказала вона так, як ото влещують дитину цукерками.

— Амо, — сказав я, — не дурій. Я не знав, і це правда, і Кейс, видно, втнув нам обом паскудну штуку. Але тепер я знаю, і мені дарма: я люблю тебе дуже-дуже. Ти не йди, ти не кидай мене, бо мені дуже шкода.

— Ти не любий мене! — вигукнула вона. — Ти казав мені лихі слова. — Тоді кинулась додолу в кутку й заридала.

Я, звісно, не вчений, але й не вчорашній, і я зрозумів, що найгірший клопіт із нею вже позаду. Та все-таки вона лежала — спиною до мене, а обличчям до стіни — і вся аж тіпалась від ридання, наче мала дитина, так що й ступні в неї теж здригалися. Просто диво, як це вражає чоловіка в саме серце, коли він закоханий. Бо ніде правди діти: каначка чи не каначка, а я в неї закохався — або ж однаково що закохався. Я спробував узяти її за руку, але вона випручалась.