Келія Чайної Троянди. 1989-1999
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-012-5
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Келія Чайної Троянди. 1989-1999». Краткое содержание книги:
Почав учора читати «Нудоту» Сартра і відклав; це — зайве, це пережите мною і благополучно забуте; а як вразив мене цей роман тоді, два роки тому, вперше опублікований у нашій (?) країні, роман і автор, про яких стільки чулося, говорилося, читалося, — про них; ім'я Сартра було чимось на зразок амулета, що добре допомагав у боротьбі з демонами, хоча у чому полягала сутність його дії, ніхто з нас не знав. Усе виявилося набагато простішим і зовсім не таким цікавим, як нам здавалося. І скільки тих амулетів-імен або амулетів-назв філософських, чи релігійних, чи мистецьких течій перейшло через наші руки та шиї за ці одинадцять-дванадцять років! Першими були поети: Ґарсія Лорка, Антонич, Рільке, Пастернак, Целан, Елюар, Сен-Жон Перс і майже містичне — Бретон, сюрреалізм, ще хтось і щось; потім художники і жахливі репродукції — Пікассо, Боннар, Сезанн, Моне, Чюрльоніс, Деґа і майже містичне — Далі (тоді ще живий) та Бройґель і Босх (на той час уже мертві). Потім у хід пішли композитори, чиї твори нам вдалося почути значно пізніше, — але як упевнено оперували ми їхніми іменами під час нічних бахмацьких дискусій: Бах, Палестрина, Джезуальдо, Моцарт, Бетговен, Шенберґ, Дебюссі і Равель, а поряд — «Пінкфлойд», і «Юрай-Гіп», і, звісно, «Машина часу». Ще були напівбоги-прозаїки: Лаґерквіст, Кафка (якого знали тільки з цитат і переказів Затонського, Наливайка, Ґароді й Мотильової), Флобер (тільки мій!), Достоєвський, Джойс («Портрет художника в юності»), латиноамериканці — Маркес, Кортасар, Карпентьєр, Астуріас, прибалти — «Молода естонська проза», Мате Траат, Енн Ветемаа. Літературознавство уособлювалося в збірнику «Структурализм: за и против», де були Ролан Барт, Тодоров, і Якобсон із кимось аналізував Бодлерових «Котів»; а ще — «Мімесис» Авербаха, «Про реалізм без берегів» Ґароді і кілька книжок Бахтіна. До речі, серед прозаїків я забув назвати ще одного: Пруста; це був уже справді бог, а не амулет.
І все це перейшло, відійшло, розвіялося, як і той дим моїх перших люльок та сиґарет; внутрішню сумну посмішку викликає фраза Кашки, коли він переповідає Дудкіну історію з екзаменом тих часів у Літінституті: «І тоді я перескочив на свого улюбленого К'єркеґора», — каже Кашка, і руки в нього трусяться з перепою, і я посміхаюся про себе, бо що означає той факт, що в сімдесятих роках, і тепер також, він нічогісінько не знав і не знає про філософію К'єркеґора, — що означає цей факт у порівнянні з тим, що цей філософ — справді улюблений, як були улюбленими і Ніцше, і Гайдеґґер, і Шпенґлер, і… що означає цей факт, коли, добре знаючи, що Кашка не читав К'єркеґора, я в той самий час добре знаю, що він користується тим старим бахмацьким прийомом викликання імені доброго духа, знаю, що він користується амулетом задля утримання духу цікавої бесіди, — і знаю, що в самого мене цих амулетів уже не залишилося, що мене цікавить ясне і виразне життя мого власного духу, — без викликання на допомогу добрих духів К'єркеґора, Швейцера, Сартра…
І це важко. Але це чесно. Неможливо бути легким, неможливо мати власний простір, якщо ти опираєшся на ті або ті авторитети, якщо ти посилаєшся на когось, а не на самого себе. І справді: на кого можна покликатися? На кого можна покластися? Ні на кого. Відтак робота триває, січень закінчується сьогодні, а лютий розпочинається завтра.
Спалити Золотий Храм — це спроба зруйнувати стіну між спогляданням і творчістю, між vita contemplativa та vita activa. Згарище, сам процес палання — так само творчий, духовний акт, який дорівнює творчому актові спорудження Храму. Це акти, які стоять в одному суцільному ряду. Палаючий Храм — це пелюстка троянди з другого боку. П'ять віків історії Храму й одна ніч його горіння тотожні. Кінець дорівнює початку, смерть — народженню. Але стіна існує лише у свідомості людини, стіна між Спогляданням і Діянням, і ця стіна — слова «споглядання» і «діяння». Цим самим утворюється протиставлення одного другому, — протиставлення ілюзійне, але в результаті його людина змушена ніби вибирати. Ілюзійний вибір в ілюзійному протиставленні, яке існує тільки на рівні мовної свідомости. Саме тому Дзьосю мовчки кладе сандалію на голову і виходить геть. Святий Нансен, зарізавши кошеня, мусив вибирати між його життям і смертю, між конфліктом ченців та необхідністю заспокоїти їх, дати урок і присоромити за суєтність. Святий Нансен «вибрав» Діяння, меч, який убиває. Дзьосю вийшов геть, бо він — нікомуненалежний. Побачивши «кошеня», побачивши, що воно «прекрасне», захотівши його мати, ченці поводили себе, як звичайні люди, обдурені майєю слів і сном розуму: насамперед тому, що люди нічого не можуть мати, і, навіть забравши до однієї з келій те кошеня, вони все одно не володіли б ним, — кошеня так само нікомуненалежне, як і Дзьосю, як і Нансен, як і кожен із тих ченців; наступна помилка — поняття «прекрасне», ще одна ілюзія, — нікомуненалежне кошеня не може бути прекрасним або бридким, воно і прекрасне, і бридке, то чорне, то біле, з головою і без голови, скороминуще і вічне, — його, як і вчорашню троянду, неможливо назвати, неможливо висловитися про нього — в силу першої причини, непізнаваного першоджерела нескінченного ряду подальших причин — нікому-неналежности; остання ілюзія — що це було «кошеня», — а чому не «демон»? «Будда»? «Патріарх»? Зрештою, чому не «троянда»? А якби вони до того дня взагалі ніколи не бачили котів — що б це було тоді? Тоді негайно виникла би потреба назвати його, тобто перенести цілком дійсне явище у площину понять, мовної свідомости, задля того, щоб, знову-таки, мати його. Проте, як уже неодноразово було зазначено, мати неможливо нічого. Отак, із дійсности, нікомуненалежної, виникає майя, якій належать практично всі люди. Майя слова, майя назви, ілюзія власности, залежність від ілюзії і зумовленість нею.