Спалені обози
- Автор: Куртяк Евгений
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01105-2
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Спалені обози». Краткое содержание книги:
Докладно показано, як у Парижі, на Мирній конференції, Рада чотирьох торгувала Україною. Серед реальних персонажів — диктатор ЗУНР Петрушевич, Головний отаман УНР Петлюра, президент США Вільсон, представники Антанти Клемансо, Ллойд-Джордж та інші. Автор широко використав невідомі досі читацькому загалу архівні матеріали.
Інколи Оксана бралася його спростовувати, особливо тоді, коли він висловлював свої думки про кохання. Він казав, що кохання видумали нещасні поети. «Неправда, — перечила вона, — інколи люди, аби належати одне одному, ризикували навіть життям». Він сміявся: жарти про людські відносини невичерпні…
— Ну добре, я залишаюся, — повторив тоді Адам, коли зібрався їхати до Кракова. — Але зрозумій зрештою, я — Стемпковський, чуєш, дорога моя, Стемпковський.
— І що? Ну, Стемпковський…
— Дорога моя, ти забуваєш, що мій вельмишановний предок Юзеф Стемпковський був улюбленцем короля Станіслава Августа, судив у твоїй Кодні гайдамаків.
— І в Лисянці Київської губернії повісив шістсот чоловік… — вирвалося раптом в Оксани, й вона сполотніла з переляку: в політиці ніколи з Адамом не сперечалася, боячись його розлютити, хоча могла б нагадати йому, що в пам'ять про ці звірства лисянські дівчата мають звичай вплітати чорну стрічку серед різнокольорових.
— Юзеф Стемпковський, дорога моя, для мене — насамперед шляхтич, мій предок. Та найголовніше — мій рід має досить близькі зв'язки з родом Юзефа Стемпковського — генерал-лейтенанта коронних військ, голови військово-судової комісії, яка заспокоювала твоїх гайдамаків…
— Що ти хочеш? — крізь сльози видушила Оксана. — Чого ти мене мучиш? Що ти хочеш?
— Аби ти зрештою зрозуміла, дорога моя, що в часи, коли рушиться світ, коли випадає нагода знову відродити Польщу, я не можу сидіти біля спідниці.
— Я тебе не тримаю…
— Тримаєш! — гаркнув Адам. — Хочеш втримати.
Вона заплакала. Він, нервуючи, закурив люльку — він любив курити саме люльку; закурив і, обернувшись до Оксани спиною, дивився надвір.
— Гаразд, я буду тобі писати…
Вона не повірила йому. Так воно, власне, й сталося — він не написав ані словечка. Оксана зрештою змирилася, усвідомивши, що чоловік з таких сфер, як Адам, не міг взяти її за дружину, — в старовину для рицаря чи барона одруження було політичним актом, нагодою для збагачення, зміцнення становища; старі традиції живучі, вони попросту набирають нових форм.
І Оксана змирилася, тільки перебралася на іншу квартиру, видумавши для господині примітивну версію про потребу переселення, — до виходу її проводжав Кукунчик, в нього були засльозені очі. Господиня казала, що Кукунчик — особливий собака, за покійним її чоловіком плакав тиждень…
«Значить, Адам у Львові,— подумала зараз Оксана, — що ж, хай собі буде. Тільки б не приходив… Боїшся, що не встоїш перед його силою?»
Вона любила берізки… Особливо взимку, коли вони, запорошені кришталем інею, мов пухкі хмарини, такі легкі, такі ніжні. А ще вона знала, що берізки невибагливі — першими можуть заселяти галявини, лісові вирубки. І там, де берізка, цілюще повітря. А ще бачила, як батько берізчиними відварами заживляв рану. Вона хотіла б стати берізкою… Тільки, коли питимуть березовий сік, щоб тіла глибоко не пробивали…
Оксана згадала той день, коли їй виповнилось вісімнадцять і коли закінчила черговий клас Житомирської гімназії,— вона пішла тоді на Тетерів. Нараз з-поміж кущів верболозу зашелестіло, і неначе в казці перегородив Оксані дорогу красень офіцер.
— Куди це, баришня?
— Нікуди.
— А чому сама?
— Всі повтікали від мене…
— Не повірю.
Так вони й познайомилися. Він був гарний, і Оксані хотілося, аби він повів її на каруселі… Але він не вів на каруселі, вони присіли на камені, дивилися, як дзюрчить Тетерів, закутий у граніт; він оповідав, що прибув з військовою частиною до Житомира ще в березні: щось тут неспокійно, треба наводити порядок… Оксана слухала, поглядаючи на його гарні губи, і їй дуже хотілося на каруселі… Та він запропонував ресторан.
— Я соромлюсь.
— Можемо знайти інше місце.
— Ні-ні! Незручно…
— Кваптеся жити, — сказав красень офіцер. — Кваптеся, бо мертвою людина буває довше, ніж живою…
Вони таки пообідали, але не в шинку й не в ресторані, він усе приніс сам, вони вибралися на вершечок скелі, на якій росла самотня берізка, й трапезували до смерку, а потім… А потім була та хвилина, яку запам'ятовують жінки на все життя… І стояла журно берізка на вершечку скелі — стеблина одинокості, яку обливають дощі, шмагають жорстокі вітри, — одинока берізка з надламаною галузкою… Відтоді й дивилась Оксана на чоловіків як на напасників, обминала, сторонилася, завше була насторожі, втікала, як од вогню. Але дерево не може жити без соків… З’явився Адам.