Бухтик з тихого затону
- Автор: Руткивський Владимир
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Бухтик з тихого затону». Краткое содержание книги:
Тут ви прочитаєте про життя хлоп'ят у лісовому санаторії, про те, як хлопчик Сергійко придумав казку для хворої дівчинки. І так сталося, що вигадані Сергійком жителі лісу та затону стали просто необхідними в житті дітей, допомогли їм здружитися. А зерно добра, закладене в цій історії допомогло одужуванню дівчинки.
Чара, молодша донька Барбули, була для Бухтика улюбленою сестрою. З нею i поговорити можна як слiд, i порадитися. Зовсiм не те, що старша!
— А що з нею може трапитися? — роздратовано вiдрiзала Омаша. — Вона ж у нас спозаранку копирсається бiля своїх джерелець. Нема того, аби старшiй сестрi прийти на допомогу. Аякже! Вона у нас передовичка! Якiсь там струмочки для неї понад усе! Навiть вiд мого телефону.
— Чому саме твого? — заперечив Бухтик. — А хто його змайстрував — я чи ти?
— А хто ним користується — ти чи я?
— Ти, — змушений був визнати Бухтик. — Тiльки тебе й чути.
— От бачиш! Значить, вiн мiй власний.
З переможним виглядом Омаша вiдвернулася вiд спантеличеного брата i подалася туди, де був її город. За нею поспiшили Барбула з Бухтиком.
Дiставшись до пагорба, на котрому стояв будиночок його доньок, господар затону перш за все подивився на берег i полегшено зiтхнув: його верба все ще трималася за землю корiнням!
Зате над Омашиним городом, схоже, пролетiла оскаженiла буря чи навiть сам ураган. Гiрлянди водоростей жалюгiдним клоччям звисали з даху, валялися перед будиночком i на задньому дворi… Навколо перелякано метушилася самовiддана охорона — гнучкi й спритнi щипавки з мiцними щелепами.
Довгi товстi стебла, котрi служили телефонним дротом, були розiрванi на шматки.
— Бiдний мiй винахiд, — стиха зауважив Бухтик. — Але це навiть на краще — вiдтепер я хоч спокiйно спатиму.
Трохи вiддалiк чулися голоси i плюскiт — то Сергiйко та Вiтько все ще воювали з водоростями.
Господар затону пiдкликав до себе Кусика, найбiльшого з щипавок, i суворо запитав:
— Куди ж це дивилася твоя охорона?
Кусик сором'язливо змахнув хвостом. Звiсно, куди дивилася його охорона! Вона дивилася, де б краще заховатися.
— А що нам лишалося робити? — почав виправдовуватися Кусик. — Вони о-он якi величезнi!
— Так ось, — зупинив його Барбула. — Даю вам останню можливiсть виправити свою помилку, чи то пак боягузтво… — Вiн тицьнув клешнею у напрямку друзiв, що вже майже вибралися з водоростей, i наказав: — їх треба гiдно покарати за все, що вони тут натворили!
— Буде покарано! — з готовнiстю вiдкозиряв Кусик. Проте тут же зiв'яв: — А вони здачi не дадуть?
— Ти як гадаєш? — господар затону повернувся до сина.
— Гадаю, не дадуть, — сповiльна вiдказав Бухтик. — Вони вас просто не помiтять.
— Тодi iнша справа, — сказав Кусик. — Охорона, за мною! — вигукнув вiн. Затим закрутив хвостом, як пропелером, i першим кинувся на порушникiв спокою в затонi.
Нарештi товаришi пробилися до водяних лiлiй, i Вiтько змушений був попросити перепочинку перед зворотною дорогою.
— I звiдкiля тут стiльки водоростей? — дивувався вiн. — Не пливеш, а наче повзеш по килиму. Ех, Сiрий, коли б не вони, я б тобi показав, що то за справжнiй морський батерфляй… Ой! Мене щось вкусило!
— Вкусило? — здивувався Сергiй. — Що ж тут може кусатися?
— Хiба я знаю… Ой! Ай! Ой-ой-ой!
— А ти не жартуєш? — недовiрливо поглянув на нього Сергiйко. — Тут нiчогiсiнько немає, однi водоростi… — I зненацька майже по пояс вискочив iз води: — Ох!
— Ай-ай-ай! — не вгавав Вiтько. — Давай на берег!
I вiн з такою шаленою швидкiстю запрацював руками, що збоку могло здатися, нiби над водою летить вертолiт.
— Тепер мене в цей затон i цукерками не заманиш, — сказав вiн, коли зупинився метрiв за п'ять вiд берега.
— Слухай, Вiтю, — звернувся до нього Сергiйко. — Я маю розряд з плавання. Знаю всi стилi. Але такого ще не бачив. Як вiн називається?
Вiтько почухав укушене мiсце, озирнувся на затон i чесно визнав:
— А хто його знає… Можливо, це був… рятiвничий стиль.
— Може бути, — згодився Сергiйко. — Дуже швидкий стиль. Найшвидший з тих, якi я знаю.
— Слабо кусали, треба було сильнiше, — сказала Омаша щипавкам, коли тi повернулися назад. — Нiчого, це їм так не минеться…
Затим вона обернулася до Бухтика i запитала:
— Можеш вiдремонтувати свiй телефон?
— Так вiн же не мiй, — вiдказав брат. — Вiн же твiй. Ми ж тiльки що говорили про це.
Омаша на мить замислилася.
— А хто його вигадав — ти чи я? — запитала вона.
— Ну, я, — визнав Бухтик.
— Он бачиш. Значить, ти його мусиш i ремонтувати.
Бухтик зiтхнув i знехотя став зв'язувати уривки товстих водоростей. Сестру не перебалакаєш. Особливо коли ця сестра — Омаша.
«Хочу море морщить…»
Цiлiсiнький день та й наступний ранок господар затону з сином упоряджували Омашин город.
Самої Омашi не було: ще вдосвiта вона подалася до Зубатки у якихось важливих справах.