Земля світлячків

— Не совайтесь, не ворушіться, кхем, — тихо упрошував Вертутій. — А я легенько підгрібатиму.

Вибрались на чисте плесо, і човен важко поплив, як пливе стара бобриха, у якої виглядає з озера тільки темна спина і кінчик носа.

— Брате Сизе, у вас немає шнурка? — неголосно спитав Вертутій.

— А кого ви хочете в'язати?

— Себе. Всі ґудзики на мені тріснули. Вибачайте, штани в руках держу.

— От Хвороща! Щоб йому коти мед носили! Так нагодував!

— Від щирої душі! Щоб не казали — голодні!

Сиз і Вертутій засміялись. А Чублик мовчав. Бо все у нього злиплось від густого солодкого соку — і пальці, і губи, й очі. Він подрімав трохи, та, навіть дрімаючи, легенько притулившись щокою до дідової спини, пильнував за своєю коробкою: чи цілі його світлячки, чи не попливли вони знов за водою?

— О! А то що? — прокинувся й оторопіло спитав він, кліпаючи сонними очима. — Діду, гляньте! Знову у кущах… Наче два здоровецькі лампіриси…

Сиз і Вертутій повернулись на його голос.

На високому березі з темних густих кущів знов щось блимало — двома величезними голодними вогнями.

— Ти диви, — притишив голос Сиз. — Мабуть, ті самі, що ми їх із двору прогнали. Вони що, за нами біжать? І гляньте, як отой перший хижо витріщився на нас, наче от-от стрибне у воду…

У ту ж мить над озером розляглось нудне протяжне виття:

— Овв! Ов-ву! Pax, pax!

Звір (чи хтозна, що то воно) стояв над кручею і вив на місяць, на човен, на наших подорожніх. А Вертутій швидше гріб і гріб далі од того лихого місця.

І раптом з іншого берега, з-під обваленого корча, блимнули ще раз на них такі ж недобрі вогні. І знов прокотилося над водою:

— Ов-ву! Ов-во-вов! Pax, pax!

На березі, в густій темряві, немовби перегукувалися лихі голоси, передавали один одному: пильнуйте! ось вони, лісові люди! пливуть повз вас!

І наче наполохана тими зловісними голосами, тут же виринула з темряви зозуля й низько, над самою водою облетіла човен, легенько черкнула крилом Сиза. Від кого вона застерігала його?

— Що ж то воно? Невже вовки, про які говорила Мармусія? — занепокоївся Сиз. — У наших краях давно вовків не було й не водилося. Та щось і не схоже воно на сірих, голоси зовсім не ті. Завиє, завиє, а тоді наче ножем по каменю: pax! рах!..

— А ви чули, — прогудів Вертутій і з усіх сил наліг на весла, — ви чули оту стару історію про якогось дикого лісового приблуду, що колись тут над озером…

— Та ще б не чути! Він мого діда, Сиза Стоока, просто в корчі задушив…

— Ну-ну-ну! Розкажіть, як воно було, — підсунувся ближче Чублик.

— Та було, хай би над ним ворон крякав! Отак було. Як ніч, так і стало потикатися в наших краях якесь нічне страшило. Хтозна, з яких воно хащ, з яких боліт і трясовин приблукало. А тільки хиже й підступне — страх. Дух від нього густий, вовчий дух, а тільки придивилися — не вовк. Ходить на двох лапах, шерсть у нього кудлата, а голова — наче людська. Та найстрашніше — всіх воно в лісі душило. До чого торкнеться лапою, там і смерть… Підкрадається з темряви, зирить: дід наш сивенький гриби збирає. Воно підлізе, мацає старого за спину — і дід впав, зчорнів, обвуглився весь, мов спалений корч. Торкнеться до дерева лапищею — і дерево вклякає. Хукне з рота в дупло — і пташенята бідні гинуть. Видно, не наше воно було, приблудне. От і хропло, бігало глухими ночами в нетрях і все живе у пущі топтало. Топтало і жерло. У нас його так і називали: Мертва Паща.