Скеля Дельфін
- Автор: Собко Вадим Николаевич
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Скеля Дельфін». Краткое содержание книги:
Група радянських водолазів збирається піднімати з дна моря затонулу яхту «Галатея». І несподівано у містечку з’являється незнайомець. Це — Глоба, колишній ад’ютант начальника білогвардійської контррозвідки. Ось він пливе на човні у відкрите море. Його чомусь дуже цікавить «Галатея»… В чому ж справа?..
— Ну й одправили мене в той же вечір на баржу. Мабуть, здорово пан поручик злякався, коли жінка та мертва до нього з води всміхнулася. Хотів пристрелити мене, а тоді вирішив, хай мене з баржі втоплять.
Приятелі посиділи ще трохи, поговорили про інші справи, потім, коли почало вечоріти, старий встав, потиснув приятелю руку і пішов додому.
Не встиг він відійти кроків двадцять-тридцять, як йому зустрівся високий чоловік у сірому костюмі з непокритою головою, ішов, уважно розглядаючи номери на будинках маленької вулички, когось розшукував… Зрозуміло, що приїжджий! Місцевий житель не буде шукати так невпевнено.
Порівнявшись з незнайомим, Кравченко подивився йому в обличчя. Ну, звичайно, чужий.
Але вже через хвилину йому почало здаватись, що десь, колись він бачив цього чоловіка. Але де і коли? Хоч убий — старий не міг згадати. Йому навіть здалось, що незнайомий його теж пізнав. Але ні, це, мабуть, так здалось. Старий пішов своєю дорогою.
Але його не переставав мучити невиразний спогад: десь він цього чоловіка бачив. Раптом згадав: якби в цього чоловіка була борода, велика, густа борода, тоді було б відомо, на кого він схожий. Тому що постать, хода, посадка голови…
А незнайомий підійшов до будинку, перед яким ще сидів приятель Кравченка, і спитав, чи не тут живе водолаз Огрінчук Степан Тимофійович. Той сказав, що він і є Огрінчук. Незнайомий попросив дозволу зайти поговорити в справі.
Огрінчук запросив його в будинок, ввів у невелику охайно прибрану кімнату, запропонував сісти, поставив на стіл пляшку вина, дві чарки і сів, чекаючи, коли гість скаже, що його завело сюди.
А гість витяг з кишені маленький синій незапечатаний конверт, хвилину потримав його в руці, наче вагаючись, потім передав Степану Тимофійовичу.
Той узяв конверт, поклав перед собою, потім довго порпався в боковій кишені, витяг звідтіля окуляри в залізній оправі, почепив їх на м’ясистого носа і тільки тоді дістав листа.
Це був лист від одного з випадкових знайомих, з яким він колись недовго працював у Ленінградському Епропі1. Зараз він рекомендував Степану Тимофійовичу свого приятеля Петра Андрійовича Глобу і просив всіляко допомогти йому зробити важливі й відповідальні справи.
— Ну, викладайте, що вам треба зробити й чим допомогти, — грубувато, але добродушно сказав він і, не поспішаючи, налив у склянки вина.
Петро Андрійович почав говорити. Він говорив довгими й плутаними фразами, зрозуміти які, зрештою, було не так-то вже й просто. Мова крутилася біля якихось потоплених суден, водолазної роботи, діставання з тих суден залізних частин.
Водолаз слухав, але розумів дуже мало.
Розмова не клеїлася. Говорив один тільки Глоба, водолаз лише притакував, зрідка ковтаючи терпкувате вино, і роздивлявся гостя щоразу уважніше,
А Глоба все говорив про якісь потонулі яхти, згадав до чогось «Чорного принца», що лежить глибоко на дні біля входу в Балаклавську бухту, але чого йому треба — Степан Тимофійович зрозуміти ніяк не міг. І коли обридло слухати довгі, надзвичайно плавні и заокруглені речення, де всі слова було підібрано саме так, щоб ніхто не міг зрозуміти головної думки, Степан Тимофійович допив свою чарку, витер рукою вуса і сказав:
— Все те, що ви говорите, я знаю вже років з двадцять. Ви мені скажіть, чим я вам можу допомогти, тільки так, щоб я зрозумів.
Глоба раптом замовк, наче не сподівався почути такі різкі слова. Потім відкинувся на спинку стільця й розсміявся. Раптом обірвав сміх і знову нахилився до стола, пильно вдивляючись в обличчя водолаза.
— Мені треба, Степане Тимофійовичу, — сказав він, — щоб ви допомогли мені дістати одну річ з яхти «Галатея». Річ ця зовсім маленька і за грошима я не постою. Ця річ дорога мені, як пам’ять від моєї матері. Коли білі тікали звідси, вона була на яхті Я сподіваюся ви допоможете мені це зробите.
Степан Тимофійовйч дивився у вікно, міцно погладжуючи рукою щоку і з при ємністю відчуваючи легенькі уколи вчора поголеної бороди.
— Да… — сказав він, подумавши. Справа ця не важка, тільки дуже давно я вже під воду не ходив Та й снасті всієї вам у нашому місті не дістати. А про гроші, так не пусте. Нам і своїх, вистачає.