Замглай

І сказав Гнатко Копитович поставити його хату за селом, отам, де вітряки крилами вимахують у вітряні дні, на пагорбі: весь Пакуль з машинним двором та фермами, і Ховхля, і Оскрівка, і Коротулька, і Пакулька, і Жерело, і луги, і болото Замглай, перекопане торфодобувними комбайнами, і ліси — усе мов на долоні намальовано, а небо — над самісінькою головою, навшпиньки зіпнешся — рукою до зір дістанеш. А як ішов я по приїзді до Гнатка в гості, небо хмарне було, то подекуди й пригинатись доводилося, щоб об хмари головою не черкати.

Гнатко сидів на колоді під двором, онукові свистка вистругував — на пенсії людина. Голова сива, а з лиця і постаттю — буцім і літ, що збігли, не було.

— Як живеться, Гнатку Копитовичу? — питаю, поручкавшись.

— Та добре живеться. Як ще.

— На горі, мабуть, скнота без сусід?

— Мо', й була б скнота, якби не гості. А то відгавкуватись не встигаю — все летять та й летять.

— Звідки ж? — дивуюся.

— Та з космосу, звідки. Розтривожили їх. То з планет та зір різних, то з Місяця. Прилітали і з Сонця, але жаркі такі, що ну їх, трохи хати не спалили, ондечки вугол уже й тліти було почав, — Гнатко кивнув на причілок. Справді, ріжок темний, присмалений, наче вогнище під стіною. — А оце позавчора, жінка саме в печі розтопила, — шурх з комина на припічок, чорне, в сажі, на ворону схоже. Скоцюрблене геть, хай, кажу жінці, біля вогню полежить, відійде. Коли воно хвоста розпушує, а то не хвіст, а вже по-вашому, по-науковому — антена. І очі в нього — не очі, а ліхтарики, а замість ніг — дві ракети невеличкі, з веретено завдовжки. Стрекоче до мене по-нашому: «Прилетіли ми до тебе з Місяця, Гнатку Копитовичу, з тим, щоб ти летів до нас жити. Дамо тобі осібний кратер, сидітимеш сидьма та в поли золоті метеори ловитимеш, а життя в нас, на Місяці, може, чував у радіо, в шість разів і легше, і довше». І вже бачу, корабель їхній в кінці городу, де я вишеньки посадив, опускається. Я йому на те й кажу: «Ні, хлопче, не треба мені ані власного кратера, ані золотих метеорів, і нікуди я від своєї Ховхлі, від свого Жерела і Замглаю не полечу. Бо нема мені од них ріднішого у всьому вашому всесвіті». Пурхнуло воно назад у комин після тих моїх слів, і корабель знявся та розтанув, загубився в небі. А я оце сиджу собі та й думаю: «Помру, видать, скоро, літа уже такі підходять, та й знову не деінде, а на своїй землі народжуся».

Отакими словами дов'язав Гнатко Копитович свою останню небилицю.