Дві культури

З “інородцамы” — й того гірше. Половці — ті “ядуще мертвечину и всю нечистоту, хомакы и сусолы, и поимают мачехи своя…” Болгари? — “их же вьра осквьрняет небо и землю… си бо омывают оходы своя поливашеся водою, и в рот вливают…”, “є за ними гріхи й гірше, оскільки в них: “жены их творіт ту же скверну, и ино же пуще, от совокупления мужска вкушають”.

Він буває, часом, на диво широко освічений, цей літописець; хоч він і поняття не має про Київську історію, але чув краєм вуха від різних варягів про далеку Британію. Там, щоправда, справи ще гірші, бо ж: “Въ Вритании же многи мужи с єдиною женою спять, также и многия жены с единым мужем похотьствуют, и беззаконьная закон отец творять независтьно и невоздержано”.

Бачите, хоч і далеко від нас живуть, — а все ж люди недобрі.

Набагато гірші від цих беззаконних британців, однак, безбожні халдеї та вавілоняни. Їх, щоправда, насправді давно вже немає, вкупі з Вавілоном, та звідки знати про це ницому духом православному літописцеві? Як вони вписані до святих книг, єдиного, що він якось–такось розбирає, для нього вони й тепер живіші від усіх живих, — одвічний від’ємний приклад. “Етер же закон Халдьем и Вавилоняном: матери поимати и с братними чады блуд дьяти и убивати”.

Його літопис — то справжній гимн людській нерівності.

Але, марно було б пошукувати в цього кострубатого бовкуна хоч щось про реальні народи, що населювали в минулому його країну. В нього немає єдиного слова про гунів, наче їх взагалі ніколи не існувало, а про готів він згадує лише як про далекий нарід на півночі. І це, мабуть, є більш характерне, ніж найгірші відомості про них.

Пригадує він — дивна річ, — про аварів. Але, не про головне, не про їх історію.

Гострого розуму та чаклунських, на їх думку, знань рослих та мовчазних аварів, — панічно страхалися приєднані до невігластва та темноти середньовічного християнства ромеї та франки. Чув дещо про них і православний чернець Нестор, який вибудував на цьому дечому цілу повчальну легенду.

В си же времена бысть и Обре, иже воеваша на царя Ираклия и мало его не яша; си же Обри воеваша на Словьны и примучиша Дулебы, сущая Словены, и насилье творяху женам Дулебскым: аще поехати бяше Обрину, не дадяше вьпрячи коня, ни волу, но веляше 3, или 4, ли 5 жен в телегу и повести Обрина; а тако мучаху Дулебы. Бяху бо Обри телом велиць, а умом горди, и потреби я Бог, и помроша вси, и не оста ни един Обрин; и есть притча в Руси и до сего дня: погибоша аки Обре; их же несть ни племени, ни наследка. По сих бо придоша Печенизь.

Присмерк аварів став і присмерком каганату, дав можливість волоцюжним руським князькам зачепитися в Києві, але — що до цього літописцеві. Історія цікавить його найменше.