Пригоди Синдбада мореплавця
- Автор: Лесьмян Болеслав
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-066-603-227-5
- Переводчик: Віктор Дмитрук
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Пригоди Синдбада мореплавця». Краткое содержание книги:
Раптом мені пригадалися слова Пірузи про Дегіала:
«Він ховається від людських очей і — сам невидимий — бачить усіх і усе довкруж».
Ледь пригадав я ті слова, як одразу відчув на собі страшний, пронизливий погляд невидимого духа.
«Він бачить мене!» — подумав я.
Він бачив мене напевно. Я відчував, як від голови до ніг відбиваюся в його потворній зіниці. Відчував, як він придивляється до мене, як вивчає мене, як слідкує за моїми кроками і за кожним виразом на моєму обличчі.
«Якщо ти мене бачиш, вдар сильніше у ґонґи!» — подумав я знеобачка.
У ту ж мить розлягся жахливий, бронзовий клекіт ґонґів.
Я зблід від жаху, але ще більше жахнула мене думка, що Дегіал бачить мою блідість. Я спішно прикрив долонями поблідле обличчя. Але одразу ж спало мені на думку, що Дегіал бачить і те, як я закриваю обличчя долонями. І опустив безсило руки.
Думка, що я для нього видимий, хоча сам його не бачу, наповнила мене і жахом, і гнівом. Мій гнів був такий великий, що прогнав жах.
Везіння вчорашнього дня вселило в мене таку гордість і зарозумілість, що я від учора мав себе за людину незвичайну й могутню, з якою ніхто — навіть Дегіал — зрівнятися не зможе. Тимчасом відчув себе малим і безсилим супроти невидимого духа.
Відчуття малості й безсилля шалено розлютило мене.
Я стиснув кулаки, тупнув ногою об землю і закричав:
— З’явися або промов до мене, ти… невидимий!
Серед гриміння ґонґів розлягся голос Дегіала:
— Не з’явлюся, бо не переношу людського погляду! Я хочу навічно залишитись для тебе невидимим! Краще вже промовлю, щоб ти чув мої слова, не бачачи мого обличчя. Я помщуся тобі, бо ти зневажив мене! Ти малий і безсилий супроти моєї могутності. Я міг би вбити тебе одним порухом моїх брів, якби тебе не боронив амулет. Але я, однак, зможу помститися інакше. Ти вважаєш себе людиною незвичайною і могутньою. Тобі здається, що в усьому світі немає нікого, хто був би тобі рівний і на тебе схожий. Я покараю твою гордість і зарозумілість. Одним порухом руки я створю людину, схожу на тебе, як дві краплі води.
— Створи! — заволав я гнівно і знову тупнув ногою об землю.
І в тім місці, де я ногою в землю вдарив, з’явився раптом чоловік так на мене схожий, що я з переляку аж відступив на крок перед своїм двійником. Він мав моє обличчя і очі, і зріст, і навіть одяг. Стояв він нерухомо, замислившись. Не зволив навіть глянути на мене чи мені вклонитися.
А я заціпенів, охоплений жахом.
Байдужість мого двійника почала мене дратувати, тож нарешті я несміливо прошепотів:
— Це я! Ти що, не бачиш мене?
— Бачу, але твоя присутність мені байдужа, — відповів двійник.
— Скажи принаймні, як тебе звуть? — запитав я зі страхом.
— Звуть мене Гіндбад, — відповів двійник моїм власним голосом.
— Гіндбад? — вигукнув я зі сміхом, презирливо знизуючи плечима. — Але ж це моє власне ім’я, зіпсоване, перекручене й перекривлене царем Міражем.
— То й що з того? — сказав двійник. — Я волію носити ім’я, яке сам цар зволив перекрутити й перекривити, аніж те, яке носиш ти, незнаний чужоземцю.
— Незнаний? — заволав я гнівно. — Ти помиляєшся, називаючи мене незнаним. Мабуть, ти не знаєш про те, що завтра я буду царем, володарем половини могутнього царства!
— Не ти, а я буду завтра царем і володарем половини могутнього царства, — спокійно відповів Гіндбад.
Я засміявся й глузливо проказав:
— До побачення, мій дорогий Гіндбаде! Мені час у зворотну дорогу, бо я не можу спізнитися на свій шлюб із прекрасною Пірузою, донькою царя Міража. Нема в мене часу на балачки з тобою.
Я відвернувся й пішов в напрямку до берега — до місця, де я залишив човен.
Гіндбад пішов слідом за мною.
Побачивши здалеку човен, я прискорив кроки і вскочив до нього.
Гіндбад ускочив слідом за мною.
Його присутність у човні сповнила мене неспокоєм. Я відчував нездоланну огиду до цього витвору, що з’явився внаслідок чорнокнижного знаку невидимого Дегіала. Мене охопили недобрі передчуття. Я швидко відплив від берега, і коли човен вийшов у відкрите море, я вирішив викинути Гіндбада у воду і таким чином позбутися його таємничої й настирливої присутності.
Але Гіндбад вгадав мої наміри.
— Хочеш викинути мене в море? — запитав він, посміхаючись.
— Хочу! — відповів я і простягнув руки, аби схопити його.
Гіндбад глянув на мене так дивно, що руки мої опали й зробилися мов дерев’яні. Я не міг ними поворухнути.
— Не розумію, чому ти так рішуче хочеш позбутися моєї особи? — зауважив Гіндбад, вдаючи здивування. — Адже я рівний тобі. Ти повинен шанувати й кохати мене, як самого себе. Я маю твій голос, твої очі, твоє обличчя і навіть твій одяг. Я так само, як і ти, відважний і мудрий. Ти повинен визнати, що я заслуговую на те, аби стати чоловіком прекрасної Пірузи, зятем царя Міража і володарем половини царства.