Четвертий вимір. Шрами на скалі

Професор Міллер тлумачив генеалогію міфічного героя грузинських легенд — Амірана. На його погляд, і це запозичення. Аякже — «дастьбі, колись будем і по–своєму глаголать, як німець покаже та до того історію нашу нам розкаже…» Ну, не треба злостивитись на німецьке походження ученого, не треба… Але щось у тому є, Шевченко мав рацію. Я з німцями, зіткнувся у Дерпті — з їх погордливим ставленням до всього, що не німецьке… Вони, ті шваби, втікають подалі від рідного диму, який їм виїв очі й легені, і на просторах Росії розвивають свій ґешефт, залишаючись платонічними німецькими патріотами; вони називають свої поселення іменами Вільгельма і Бісмарка, але до Німеччини їх і буком не виженеш. А тому їх сердить прив’язаність слов’янина до своєї землі, за яку він — разом з житом–пшеницею, солов’ями, кайданами і нагайкою — завжди готовий віддати життя. У невиліковній заздрості чужака німчик прагне підрубати коріння, щоби слов’янин позбувся тієї великої над ним переваги — справжньої любові до землі–матері і проголосив гасло мандрівного шлунка: ubi bene, ibi patria[11]. Ще й ставить себе за приклад: станеш багатий, як я, але випий кров з брата; займеш вигідне становище — підстав братові ногу; увійдеш у довір’я власть імущих — продай брата… Та цього замало. Чужаки розплоджують учених, які перетворюють інтернаціональні теорії в космополітичні, хоча б оцю — запозичення. У самісінький корінь, у серце, в душу заповзають. У тебе нічого нема свого, тобі тільки так здається, тебе дурять, щоб ти любив свою біду, а воно ж — здавалось би, найсвітліше, у що ти вірив, — чуже. То покинь його, як покинули ми, піди по світу пройдою, сядь вошею на чужому тілі й пий чужу кров і люби платонічно свій далекий край, співай його пісні, святкуй його свята, але не віддавай за нього життя, бо він того не вартий… Можливо, я несправедливий до вас, професоре, але в цьому таки щось є.

Амірана з грузинської легенди, борця за свободу свого народу завойовники прикували ланцюгами до каменя. Собака, вірний друг страждальця, розгризає їх, і коли ланки розпадаються, з’являються ковалі й кують нові кайдани. Усе це, мовляв, ремінісценції із древнього міфа, який греки запозичили в Азії й принесли на Кавказ. Браво, професоре… А можливо, цей міф спустився до людства з гір Кавказу — найстражденнішого клаптика планети. І пізніше прийшов на Україну. Бо ж немарно у двох цих краях два великі нинішні поети звернулися до образу Прометея–Амірана — Шевченко і Церетелі! Немарно! Виросли український і грузинський Прометеї не на позиченому, а на своєму власному національному горі!