Зворотний бік світла
- Автор: Корний Дара
- Серия: Безсмертні #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-4004-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Зворотний бік світла». Краткое содержание книги:
Світло не може існувати без темряви, а інколи вони навіть закохуються одне в одного: Птаха — світла безсмертна, Стриб — темний. А от Мальва ще не визначилася, більше того — дівчина донедавна й гадки не мала про своє покликання і про те, чия кров тече в її жилах. До сімнадцяти років Птаха берегла її як зіницю ока, та вже час її квіточці розпускати пелюстки — чорні чи білі, новонароджена безсмертна обиратиме сама!
Птаха бере його за руку, кладе на очі свою долоню, і він засинає, не встигаючи ані про що запитати, ані подякувати, бо ж тоді залишився живим. Та тільки для чого йому таке щастя? Чому тоді врятували його одного? Він колись запитає Птаху про це і заставить чесно відповісти, а поки що вона — його єдиний друг, та, хто розуміє його без слів. Вона наче мама. Але то не так, на жаль. Він пам’ятає свою маму, пам’ятає, бо зазвичай після отих жахливих снів до нього приходили інші — золотовороті, як каже про них Птаха. Ті сни — робота Птахи, точніше тих дивних яскраво-вогнистих квітів, з золотим пилом всередині, які жінка називає сірінами і приносить з чужого світу. У Яровороті такі не ростуть. Птаха віджартовується, коли він запитує — звідки. «З Райського саду, Остапку. З Райського саду».
Поки сіріни стоять свіжі та пахнуть — сни маряться добрі. Найчастіше сниться предивне дерево, високе, крислате, із темно-зеленим листям. Теплі руки світлокосої жінки, що пригортають солодко до серця, і запахи… Жінка пахне молоком і спокоєм, а небо над головою такого ж кольору, як її очі, як і його очі. Він впізнає її. То жінка, яка затуляла його від наближення вирви в страшному сні. Мама… На щастя, оті страшні сни приходили все рідше і рідше. Остап знав, то все Птаха. Вона стежила, щоб у його спальні біля ліжка завжди стояли яскраво-вогнисті сіріни.
А позавчора увечері, вони саме збиралися на полювання зі Стрибом, підійшла до нього. Начепила на шию Остапу шовкову чорну нитку, з причепленим малюсіньким мішечком, і попросила ніколи його не скидати:
— Це оберіг від поганих снів, Остапку. Знаєш, відклала всі справи і зробила. Хоча квіти, мушу чесно зізнатися, мені більше до вподоби. Та ти не завжди буваєш вдома, а тягати з собою букети — справа невдячна та не завжди чоловіча. Тож хай береже тебе Сварог та мій оберіг.
Якби то знаття, що це останній дар господині! Вона вже тоді знала, що йде, готувалася до цього і подбала про нього. Не забула. Навіщо вона пішла, а може, й назавжди? Такий переполох здійнявся. Сутужно буде без неї — і йому, і всім безсмертним. Чаклунською майстерністю вона вже давно перевершила Учителя. Всі то знають, але мовчать.
Птаха! Найдужча безсмертна у Яровороті. Навіть Стриб про це здогадується, хоча вперто не визнає. Дивне у нього поводження з жінками, зверхнє якесь, чи що. Майже до всіх, навіть безсмертних жінок, хіба що крім Птахи. Бо він її кохає. «Кохання всіх рівняє», — каже Учитель. Може. Остап цього ще не знає. Стриб важко вписується в ідеальну картину Яроворота, але, певне, тільки дякуючи йому тут не нудно жити. Птаха зі Стрибом — ідеальна пара, обоє красиві, однаково сильні. І, здається, слухає чоловік лише її. Що тепер станеться з усіма ними через темну необ’їжджену міць його господаря, яка підкорялася лише Птасі, а зараз буде готова вирватися на волю? Бачив — навіть Учитель відчуває це. Посолонь любив частенько повторювати, що сила тих двох варта не одного всесвіту. І маєш… Всесвіт розколовся навпіл. Що тепер станеться зі Стрибом, з їхнім світом? Птаха пішла й залишила тільки лист і свій сміх, на відкуп від того, що її не знайдуть без її на те волі.
О, так! Покинутий сміх! Хоча він лишень служка, проте не дурний. Добре знає, що означає покинутий сміх. Якщо не хочеш, щоб тебе знайшли за допомогою найсильніших чар, — зречися сміху, і тоді найміцніша магія тебе не наздожене, не вистежить. Але для чого Стриб влізав у ту вирву, що кружляла посеред кімнати? Та не дурень же! Чи думав, що наздожене її чи підгляне те місце, в якому зараз Птаха? Вчителю це також невтямки, бо щоразу, прикладаючи Стрибу пляшечку до рота, говорить:
— Навіжений! Чого ж то пхатися в коловорот, Стрибе?
Тоді вже лагідніше до переляканого та збентеженого служки:
— Не журись, Остапку, він житиме. Надто сильний, щоб так легко вмерти, і надто могутній, щоб здатися. Але Птаха? Що вона надумала, га? Ти справді нічого не знаєш?
Остап розводив безсило руками. Відповіді, очевидно, заховано у записці, яку лишила Птаха, а у тій круговерті невідомо, де та записка загубилася, тому доведеться зачекати, поки очуняє Стриб.