Жити сьогодні

Він говорив, можливо, трохи заголосно і занадто емоційно. Але відведений йому час минав, а він ще не сказав найголовнішого. Спинився. Перевів подих. Глянув на малого.

Той стояв, мов застигла чудова льодяна скульптура, і весь час, поки говорив друг, його обличчя змінювалось, як водяне плесо. Спершу страх, потім здивування і зрештою захоплення та повага. Він пишався другом. Не знав, що його товариш має такі тверді переконання, і що в цього незграбного велета таке тендітне та вразливе серце. Він навіть почав був сполохано перебирати в пам’яті свої слова, чи не було серед них чогось, чим мимоволі міг образити кремезного ангела. Але, знову дослухавшись до палкої мови, зрозумів, що в цьому серці немає місця ні на образи, ні на порожні балачки.

Очі в меншого сяяли безмежним щастям, що додавало його приятелеві впевненості й натхнення. Відзначив про себе, що це неймовірно приємно, коли на тебе хтось отак дивиться – щиро й захоплено. Тим більше, якщо це твій друг.

– Ще багато можна розповідати про цього чоловіка. Він, звісно, не святий, як і, зрештою, всі люди, – несподівано трохи засмутився більший ангел. – Але коли я спостерігаю за його життям, то дістаю таку насолоду, наче читаю чудову книжку або милуюся настінними фресками великих майстрів середньовіччя, – тихо додав він і опустив очі.

Ураз посутеніло, наче надвечір’я зазирнуло у вікно, наче хтось випадково вимкнув світло. Запанувала мовчанка. Зараз має пролунати вердикт, і жодні сили не зможуть його змінити.

Два ангели: більший попереду і менший на півкроку позаду. Їхні погляди були напружені, мов натягнута тятива. Вони вдивлялися в присмерк. Тиша тиснула на барабанні перетинки, перед очима попливли кольорові кола, мов зграя рибок. Найдивнішим було те, що вони обидва бачили одну і ту ж зграйку.