Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

– От і кажу, що ні з ким! – Аудрюс для переконливості своїх слів закивав. – Може, в тебе ризькі шпроти є? – запитав він. – Раніше в кожному будинку був запас ризьких шпротів!

– Звідкіля в мене ризькі шпроти? Ходімо! – Алік заклично махнув рукою.

На вулиці пахло сирою лісовою прілістю. За негустим частоколом соснових стовбурів мелькали машини, що мчали у бік Брюховичів.

За спиною у досить струнких для свого віку хіпі завелася машина. Алік обернувся, побачив за лобовим склом жовтого «москвича» обличчя сусіда по двору. Махнув йому рукою – чи то вітально, чи то запитально.

– Підвезти? – ввічливо поцікавився сусід, опустивши донизу півскла дверець.

– Угу, – кивнув Алік.

Вони всілися на заднє сидіння, жорстке і трохи колюче через пружини, що випиналися знизу.

Машина виїхала на дорогу й повернула ліворуч, у бік міста.

– Вам куди? – обернувся водій.

– Та думали в Брюховичі… у чебуречну…

– Ні, я на Повітряну, – мовив сусід і натиснув на гальмо.

– Паняй, паняй! – підбадьорив його Алік, що не бажав виходити з «москвича» і знов опинитися на вулиці перед вибором, який починав дратувати. – Там, здається, теж кафешка є!

– Еге, – пожвавився сусід. – «Кафе» на Повітряній, 24! Там такі смішні ціни! Зеник із Ткацької там нещодавно на п'ятнадцять гривень так напився, що два дні на роботу не ходив. Його там і спати залишили, от який сервіс! Спробуй у «Макдональдсі» засни! Нізащо в світі! Викинуть, як… як… – сусід-водій чи то втратив нитку, чи то просто одне потрібне слово і знову озирнувся до своїх пасажирів.

– …як тварюку останню? – запропонував свій варіант кінцівки Аудрюс із м'яким литовським акцентом.

– Ага, – кивнув погоджуючись водій.

Біля будинку номер 24 по вулиці Повітряній Алік і Аудрюс вибралися з жовтого «москвича».

– Я як назад їхатиму – загляну до вас, – напучував їх сусід-водій. – Коли що, додому підвезу!

Аудрюс, побачивши перед собою вивіску «Гастроном», одразу попрямував до входу.

– Гей, нам не туди, правіше! – крикнув йому в спину Алік і, коли литовець обернувся, вказав йому рукою на малопримітну, але багатообіцяючу, особливо на порожній шлунок, вивіску «Кафе».

Усередині було гамірно й накурено, а значить – затишно. За кожним столом гула розмова, пилося пиво, душевно хрускотіла на недоглянутих, але гострих зубах сушена риба. Легкий мат додавав енергії цьому хору вповільнених алкоголем чоловічих голосів.

– Он, – Алік ткнув пальцем у правий далекий кут.

Там дійсно за столом сиділи тільки двоє, а могли до них сісти ще не менше чотирьох.

– Ти йди сідай! Я візьму! – скомандував Алік і відійшов до прилавка, під склом якого, прикрашені цінниками, що викликали посмішку, лежали продукти, які рідко псуються.