Антологія української готичної прози. Том 2
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-6945-0
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Антологія української готичної прози. Том 2». Краткое содержание книги:
Том, який ви зараз тримаєте у руках, присвячений готичній прозі ХХ ст. і обіймає творчість письменників, які творили на початку сторіччя, у міжвоєнний період та в діаспорі. Сюди увійшли твори Івана Франка, Василя Стефаника, Гната Хоткевича, Надії Кибальчич, Антіна Крушельницького, Наталени Королеви, Гната Михайличенка, Софії Яблонської та багатьох інших.
Я був один замкнений в селянській хаті, а за вікном стояла варта. Пізно увечері прийшов армієць, засвітив каганець і вийшов. Лежачи на ліжку, я заснув і от чую – відчиняються двері й увіходять чотири армійці. Два з рушницями й кулеметними биндами через плечі, а два з лопатами й бомбами. Вигляд мають дикунів: бородаті, кошлаті, самі вже немолоді.
Стягнули мене з ліжка і повели селом. Скрізь тихо. Ні в одній хаті не блимає світло. Ніч ясна, місячна. Маленький вітерець. Армійці оточили мене навкруги й так ми йшли, а тіні наші бігли поперед нас і хиталися наче п’яні.
Минули село й вийшли на шлях. Тут по обох боках велетні-дерева бриніли листям, то тихше, то голосніше, вигравали якусь чарівну мельодію… Я прислухався до гармонійного дзвеніння, намагався щось велике зрозуміти і, здавалося, от-от усе зрозумію…
А думки збочували, доганяли одна одну, перестрибували одна через одну: що буде за пів години? Як то станеться? Чи, може, тікати?…
Ми йшли посеред шляху і вступили вже в ліс. По обох боках було темно, шуміло листя, а над нами сіяв повний місяць і сріблив шлях.
Небо високе, білувате. Небагато блідих зірок і легенькі хмарки… В останній раз я дивлюся, як місяць божеволіє, перескакує через хмарки і з усією енерґією намагається залити світлом темну землю. В останній раз мої очі бачать оце буяння розкішної природи. В останній раз мої вуха чують оцей мельодійний шелест листя.
Ще сотня ступнів – і вже нічого не буде… Ніколи, ніколи… Заплющу очі, задеревію, повернуся знову в небуття…
А світ білий? Та і він зі мною загине! Умре зі мною, бо ж він єсть тільки в моїй уяві… Усе це облуда, мана, чари… і що може знати людина про безмежний світ, живучи на нашій землі, на цьому космічному атомі? Не більше як інфузорія в краплі води знає про ріки, моря й океани…
Не смерть була мені страшна, а просто жаль розлучатися з цією оманою, що називається життям…
Так думав, так почував, однак, десь так глибоко в душі, що ледве і то на момент виринало на поверх якесь прочуття й шепотіло: «Ні! ти сьогодні не вмреш. Сьогодні смерти бути не може»…
А що ж буде?
Із широкого шляху звертала праворуч вузенька доріжка в лісову гущавину. Тут армійці стали. Перекинулися словами й повели мене праворуч у темний ліс. Доріжка крутилася між деревами. У гущавині стало відразу поночі. Такий нежданий перехід од світла до темряви вплинув на нас усіх неприємно. Армійці нервувалися, лаялися. Бокові держали мене за руки, щоб я не втік.
Тихий шелест, хрустіння гілочок під ногами і темна лісова прірва, що давила нас з усіх боків, наводили на душу якусь непевність, сполох. Мені стало чогось тяжко, навіть моторошно…
Тепер уже я почував, що скоро можу загинути і страшно було вмирати тут у цій темряві, де й місяць з високого неба не побачить моєї смерти.
Ми посувалися тісною купою. Іноді на мене наскакував задній армієць, а іноді в пітьмі я й сам штовхав переднього або бокового… Армійці тислися докупи, як барани, сопіли й тяжко дихали. Зрідка перекидалися словами або лайками. Голоси їхні були приглушені, боязкі… Видно було, що лісова тьма лякала їх.
Так безладно посувалися ми в лісі кілька хвилин. Я вже надумав вирватися й тікати. Ждав тільки відповідного моменту. Та от несподівано знову засвітив ясний місяць: перед нами повстала світла прогалина…
– Тут! – почув я хрипкий голос одного з армійців.
Усі стали.
І відразу чогось заметушилися, залопотіли жахливими голосами… Усі вирячилися на прогалину, а в очах їхніх стояв переляк… Я й собі глянув на прогалину й скам’янів… Так з десяток ступнів од нас серед веселої прогалини, освітленої проміннями місяця, танцював на задніх лапах мій ведмедик.
Армійці вже без тями метушилися… І от один вистрілив на прогалину… Ведмедик собі танцював далі, весело дивився на мене, ніби посміхався…
Знову вистрілило враз двоє. Ведмедик усе танцює…
Жах напав на моїх катів. З криками: «Лєший! чорт!» вони, як зачумілі, кинулися навтьоки з рушницями й бомбами. Я зостався сам, бо зараз же за втечею армійців і мій ведмедик зник.
Уже я знав, що врятований.
Пішов на ту прогалину, подивився на те місце, де танцював ведмедик. Тут тепер пишався розкішний будяк з червоними головами, а навкруги – свіжа, соковита трава. Я зірвав собі з будяка одну голівку напам’ять і пішов далі. Лісом пройшов до села, звідти до другого.
Починався літній ранок. Сховався на цвинтарі в гущавині й тут проспав до вечора.
За тиждень, мої панове, рана моя загоїлася, а я прибув до вас.
Як ви собі не міркуйте: чи мій ведмедик сидить тільки в моїй уяві, чи він у дійсності існує, як якийсь дух, чи мара, у всякому разі це для мене нерозгадана тайна.