Дике полювання короля Стаха
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Дике полювання короля Стаха». Краткое содержание книги:
Як на гріх, єдиний за весь день останній промінь сонця пробився у вікно і заграв на склі, запалив у нім десятки різноколірних вогників.
Господиня, напевне, помітила мій погляд і сказала:
— Це все останнє з тих трьох приборів, які залишилися під предка — Романа Жись-Яновського. Але ходить недоречний переказ, немовби це подарунок йому… від короля Стаха.
Правда, сьогодні вона якось пожвавішала, здавалася навіть не такою невродливою, очевидно, їй подобалася нова роль.
Ми випили вина й поїли, майже весь час розмовляючи. Вино було червоне, як гранат, і надзвичайно добре. Я зовсім розвеселився, смішив господиню, і у неї навіть з'явилися на щічках дві не дуже здорові рожеві плями.
— А чому ви додали до прізвища вашого предка цю приставку «жись»?
— Давня історія, — знову похмуро відповіла вона. — Було це нібито на полюванні. До глухуватого короля ззаду біг зубр, і побачив це лише Роман. Він крикнув йому: «Жись!» — це по-нашому, тутешньому, означає «стережись!», і король обернувся, але, відбігаючи вбік, упав. Тоді Роман з ризиком убити короля пострілом влучив зуброві в око, і той повалився майже поряд з королем. Після цього у наш герб дали пищаль, а до прізвища приставку «жись».
— Такі випадки могли бути за тих часів, — ствердив я. — Пробачте, я невіглас у геральдиці. Яновські, мені здається, ведуться на нашій землі з дванадцятого століття?
— З тринадцятого, — сказала вона. — І краще, якби вони не велися. Ці закони роду чиста дурниця, але супроти них не підеш. Ці каміни, ці правила обов'язково жити в цьому будинку комусь із нащадків, заборона продавати його. А між іншим, ми жебраки. І будинок цей — жахливий будинок. І на нас немов прокляття якесь лежить. Двічі позбавляли герба, труїли. Майже ніхто з предків не помер своєю смертю. Ось цього в червоному плащі живцем відспівали в церкві, оця жінка з неприємним обличчям, наша дальня родичка Достоєвська (між іншим, один з предків славетного письменника) вбила чоловіка і ледь не знищила пасинка, її засудили до страти. Що поробиш, нащадкам за все треба платити, і на мені рід Яновських згине. А як мені хочеться часом на тепле сонце, під шати справжніх дерев, які тут не ростуть. Мені іноді сняться вони — молоді, величезні, пишні, мов зелені хмари. І води, такі світлі, такі повні, що дух перехоплює, що зупиняється від щастя серце. А тут ці огидні ялини, драговина, морок…
Від полум'я каміна порожевіло її лице. За вікнами уже запала глибока чорна ніч, і, видно, почалася злива.
— Ах, пане Білорецький, я така щаслива, що ви тут, що є поряд людина. Звичайно я в такі вечори голосно співаю, але я й пісень добрих не знаю, усе давні, з рукописних книжок, зібраних дідом. І там жахи: людина тягне по росичці червоний слід, а дзвін, який давно потонув у болоті, гуде ночами, гуде…
заспівала вона високим, тремтливим голосом.
— А далі погані слова. Не хочу співати. Тільки й добре, що останні рядки:
Я був глибоко, від усього серця розчулений. Таке почуття буває тільки тоді, коли людина глибоко вірить у те, про що співає. І яка чудова давня пісня!
А вона раптом утнулася лицем у долоні і заридала, їй-богу, серце моє облилося кров'ю. Що поробиш, я взагалі непростимо жалісливий.
Не пригадую, якими словами я її втішав.
Шановний читачу, до цього самого місця я був, так би мовити, суворим реалістом у своїй розповіді. Ви знаєте, я не великий охотник до романів в дусі мадам Радкліф і перший не повірив би, якби хтось розповів мені таке. Тон мого оповідання різко змінюється.
Повірте мені, якби все це було вигадкою — я вигадав би це зовсім по-іншому. У мене все-таки добрий смак, а такого жоден з романістів, що поважає себе, не наважився б пропонувати серйозним людям.
Але я розповідаю щиру правду. Мені не можна брехати, а це для мене занадто своє, занадто важливе. Тому розповідатиму, як воно було.
Ми сиділи деякий час мовчки, камін догорав, темрява запанувала по кутках величезної зали, коли я глянув на неї і перелякався: такі широкі були в неї очі, так дивно похилена голова. І зовсім не видно було губів, так вони зблідли.