Сповідь афериста Фелікса Круля

Катастрофа, яка спіткала нас, була непоправна, й мені стало очевидно, що мій бідний батько, відтягуючи її наближення, дедалі безнадійніше заплутувався в тенетах лихварів, адже достеменно знав — торги зроблять нас не просто бідними, а жебраками. Все пішло з молотка — складські запаси (втім, не знаю, хто погодився дати хоча б щербатого шеляга за цю злощасну субстанцію, яка іменувалася шипучим вином); нерухомість, тобто: винні погреби та наш заміський будинок, обтяжені боргами по заставах, які становили більше двох третин їхньої вартости, і відсотки з яких не сплачувались протягом низки років; садові гноми, гриби й тваринки з нашого саду, навіть скляна куля та еолова арфа не уникли цієї сумної долі. Наш дім позбувся всього свого привітного достатку — прядка, строкаті подушки, лаковані скриньки й флакони з пахощами були винесені на аукціон; управління в справах банкрутств не пощадило навіть алебарди й веселі завіси з розфарбованого очерету, і якщо кумедний пристрій над вхідними дверима ще вцілів у цьому розгромі та, як і раніше, тоненько виводив «Життю радійте», то лише тому, що судові виконавці його не помітили.

Власне кажучи, спершу мій бідний батько не справляв враження вкрай надломленої людини. В його жестах помічалося навіть певне задоволення від того, що справи, розплутати які йому ніяк не вдавалося, тепер перейшли до надійних рук, а оскільки правління банку, в чию власність перейшла наша нерухомість, пішло нам назустріч і люб’язно дозволило ще якийсь час пожити серед голих стін нашого заміського будинку, то у батька принаймні залишався ще й дах над головою. Легковірний і добросердий від природи, він гадав, що інші люди не можуть бути жорстокосердими педантами й не вірив, що вони справді його відштовхнуть, у нього навіть вистачило наївности з'явитися в місцевому акціонерному товаристві з виробництва шампанських вин і запропонувати свої послуги як директора. Отримавши глузливу відмову, він зробив ще кілька спроб стати на ноги, для чого хоробро відновив свої вечори й феєрверки. Коли й це не допомогло, батько впав у зажуру, а оскільки він гадав, що стоїть нам поперек дороги і що без нього нам буде легше пробитися в житті, то й вирішив накласти на себе руки.

З часу торгів минуло п'ять місяців. Настала осінь. Я вже з Паски не відвідував школи і радів тимчасовій свободі та своєму перехідному станові без певних перспектив на майбутнє. Ми — моя мати, сестра Олімпія і я — зібралися в їдальні, яка була єдиною ще сяк-так умебльованою кімнатою, й досить довго не бралися до мізерної трапези, чекаючи на главу сімейства. Та коли батько не з'явився й після того, як було з'їдено суп, сестру Олімпію, до якої він плекав особливу ніжність, послали в кабінет гукнути його до обіду. Через якихось три хвилини ми раптом почули, що вона з криком мчить сходами вниз, потім знову вгору і чомусь знову вниз. Я весь аж похолов і, передчуваючи найгірше, кинувся до кімнати батька. Він лежав на підлозі в розстебнутому сурдуті; одна його рука лежала на опуклому животі, а поруч — блискучий небезпечний предмет, з якого він вистрілив у своє чутливе серце. Покоївка Женев’єва і я підняли його і перенесли на софу. Доки прислуга бігала за лікарем, Олімпія з криками носилася по будинку, мати не наважувалася вийти з їдальні, а я стояв, затуливши очі руками, біля синіючої оболонки мого батька, щедро віддаючи йому данину синівських сліз.