Таємнича історія Біллі Міллігана
- Автор: Киз Дэниел
- Серия: Билли Миллиган #1
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0857-5
- Переводчик: Олена Стусенко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємнича історія Біллі Міллігана». Краткое содержание книги:
— Мене відішлють назад до Лебанона, — сказав Мілліган.
— Я зроблю все, щоб цього не сталося, — відповів Ґері.
— У мене вдома знайшли пістолети, а однією з умов мого звільнення було те, що я не маю права купувати, зберігати чи використовувати холодну і вогнепальну зброю.
— Воно-то так, — відказав Ґері. — Але якщо ми збираємося захищати тебе в суді, нам треба затримати тебе в Колумбусі, де ми зможемо з тобою тісно співпрацювати. Недобре буде, якщо тебе спровадять до в’язниці в Лебаноні.
— То що ж ви збираєтеся робити?
— Залиш цей клопіт мені.
Мілліган усміхнувся. У його очах з’явився вогник наснаги — Ґері вперше його таким бачив. Юнак поводився невимушено, приязно, майже безтурботно. Він навіть пожартував кілька разів. Ніщо в цьому молодикові не нагадувало той клубок нервів, яким він постав перед адвокатом під час першої зустрічі. Можливо, працювати з ним буде не так важко, як Ґері спершу думав.
— Ну, все, — промовив Ґері. — Тримайся.
Він провів Міллігана до зали засідань, де члени Комітету з питань умовно-дострокового звільнення вже роздавали присутнім копії рапорту, поданого наглядовим офіцером Міллігана, і письмові свідчення сержанта Демпсі, в яких ішлося про те, що під час арешту Міллігана в його помешканні було виявлено сміт-вессон дев’ятиміліметрового калібру та ще напівавтоматичний пістолет двадцять п’ятого калібру з п’ятьма набоями в обоймі.
— Скажіть-но мені, панове, — почав Швайкарт, погладжуючи бороду, — чи робилися тестові постріли з цієї зброї?
— Ні, — відповів голова слухання, — однак це справжня зброя, з набоями.
— Якщо на практиці не доведено, що ці пістолети здатні випустити кулю, то які є підстави вважати їх справжньою зброєю?
— Що ж, нехай. Тестові постріли будуть здійснені наступного тижня.
Ґері ляснув по столі долонею.
— А я наполягаю, щоби ви ухвалили рішення або сьогодні, або вже після закінчення судового процесу. То що скажете, це вогнепальна зброя чи пугачі? Як на мене, ви не довели, що це зброя. — І він обвів поглядом усіх присутніх.
Голова слухання кивнув.
— Панове, я вважаю, що єдиний вихід — це відкласти слухання доти, доки не буде достеменно з’ясовано, чи справжня це зброя.
Наступного ранку, о чверть на одинадцяту, наглядовий офіцер приніс Міллігану цидулку, де писалося, що слухання з приводу скасування його умовно-дострокового звільнення відбудеться 12 грудня 1977 року на території виправного закладу міста Лебанон. Присутність Міллігана не обов’язкова.
Джуді прийшла поговорити з Мілліганом про речові докази, знайдені в його оселі.
— Ви думаєте, що то все я накоїв, правда? — запитав Мілліган, і в його очах вона побачила відчай.
— Байдуже, що я думаю, Біллі. Є докази, і ми мусимо якось дати їм раду. Треба підготувати пояснення того, як до тебе потрапили всі ті речі.
Вона помітила, що його погляд скляніє. Здавалося, він віддаляється від неї, замикаючись у собі.
— Немає значення, — зронив він. — Усе це більше не має значення.
Наступного дня вона отримала листа, написаного на жовтому юридичному бланку в лінійку:
Дорога пані Джуді,
я пишу цього листа, бо іноді не можу висловити вголос те, що я відчуваю, а мені більше за все на світі хочеться, щоб Ви мене зрозуміли.
Перш за все я хочу подякувати Вам за те, що Ви для мене зробили. Ви дуже добра і мила людина, і Ви доклали всіх зусиль, щоб мені допомогти. Хіба можна просити більшого?
Тепер Ви зможете з чистим сумлінням викинути мене з голови. Скажіть у своїй конторі, щоб не посилали інших адвокатів. Мені тепер узагалі не потрібен адвокат.
Якщо вже навіть Ви вірите у мою провину, я таки винен. Мені лише того і треба було — знати напевно. Я все своє життя тільки те й робив, що завдавав болю і страждань тим, кого люблю. Проблема в тому, що я не можу це припинити, бо не контролюю себе. Якщо мене кинуть за ґрати — стане тільки гірше, як минулого разу. А мозкоправи мені не допомагають, бо не можуть зрозуміти, що зі мною не так.
Мені самому доведеться спинити все це. Я втратив надію, і мені вже до всього байдуже. Чи не зробите Ви мені одну останню послугу? Зателефонуйте мамі чи Кеті і скажіть, аби не приїжджали більше. Я нікого не хочу бачити, а вони тільки марнуватимуть пальне. Але я їх дуже-дуже люблю й за все прошу пробачення. Ви — найкращий адвокат з усіх, кого я знаю, і я ніколи не забуду Вашу доброту. Прощавайте.