Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Сімейне виховання задає матрицю публічності: суб’єкт тоталітарної ідеології має постійно перебувати під наглядом як безпосередньо (натягнена по шию ковдра технічно задирається з боку ніг), так і опосередковано, засобом інтеріоризованого голосу Великого Іншого, готового повсякчас виносити присуд. Відчуття постійного перебування «за склом» призводить до формування пасивної життєвої позиції, повного підпорядкування репресивним та ідеологічним державним апаратам: «Те, до чого нас примушували в дитинстві, було використано і продовжено суспільними силами. Те, чого вимагали системні інституції, виховали у нас батьки. Діти, видресирувані своїми матусями на (…) «чемних діточок», пізніше виявилися ідеально придатними для ролі старанних помічників на службі «соціалізму»». Прагнучи якомога більшого суспільного визнання, «чемний хлопчик» Клаус стає аморальним, безвольним «донощиком, кар’єристом, викрадачем дітей, майже ґвалтівником», готовим виконувати будь-які накази. Тут Брусіг відтворює основні положення роботи психіатра Г.-Й. Мааца «Зупинка почуттів. Психограма НДР» (1990): «Типовий оссі: він вірить в авторитети, боязкий та має заблоковані почуття. Його готовність відкрито говорити про конфлікти дуже низька; його сприйняття реальності розірване й завужене. Йому відверто бракує прямоти та спонтанної радості від життя — все затримано, загальмовано, перестраховано й контрольовано. Крім того: вбивча злість, страх аж до втрати свідомості, глибинний біль та сум, що паралізує».

Наголошена публічність переводить ідентифікацію суб’єкта у візуальний реєстр: від дитячого досвіду «героя» з обкладинки великого ілюстрованого журналу до фабульного ходу інтерв’ю для газети «Нью-Йорк Таймз» (роман складається із 7 частин, кожна з яких — монолог Ультцшта, записаний на диктофон для журналіста Кітцельштайна, що як експліцитний слухач з’являється лише в останній частині). Перверсивне бажання суб’єкта тоталітарної ідеології бути поміченим, побаченим за будь-яку ціну набуває сексуальних конотацій: Клаус усе своє доросле життя страждає на комплекси неповноцінності через занадто малий пеніс, недостатня розвиненість якого є побічним ефектом «правильного» ідеологічного виховання сина Люсі Ультцшт. Фактично пеніс постає алегорією витісненого бажання, яке не належить до авторитарної ідеології НДР. В останній частині роману внаслідок отримання випадкової травми, опосередковано пов’язаної з промовою Крісти Вольф на демонстрації 4 листопада 1989 року, неповноцінний орган Ультцшта раптово набув гігантських розмірів. Демонстрація цього «дива» враженим прикордонникам дозволила Клаусу відкрити німецько-німецький кордон; при цьому розпад НДР ототожнюється зі звільненням Ультцшта від родинної опіки.