![Без козиря [збірка] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/1/5/3/7/bez-kozirya-zbirka-download.jpg)
Без козиря [збірка]
- Автор: Панч Пётр Иосифович
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4771-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Без козиря [збірка]». Краткое содержание книги:
Темі громадянської війни присвячений перший роман Петра Панча «Облога ночі». Гордій Байда, шахтар з Донбасу, все своє життя довбав вугілля в забої і не цікавився політикою. Але настали тяжкі часи: в рідній Калинівці хазяйнують німці, а на владу претендують також більшовики, петлюрівці, гетьманівці. Як жити далі? Тим паче, що сини Гордія обрали різні шляхи: старший, Клим, червоноармієць, а молодший, Ілько, анархіст.
До книжки також включено повісті: «Без козиря», в якій описаний Брусиловський наступ російської армії, та «Голубі ешелони», що розповідає про трагедію петлюрівського офіцера Лец-Отаманова, який боровся за самостійну Україну, що мала стати за сестру всій Європі і Росії, але, як завжди, її намагаються віддати на поталу іноземним загарбникам.
— Ото вона вже така? — зирнув і Задоя. — Не витримає. Єй-єй, обірветься! — І він смикнувся на плити, але Гирич схопив його за штани:
— Куди ти?
Дверцята з брязкотом упали перед самим носом Задої.
— Сам казав, що тепер буде не так, як за більшовиків!
Молот ударив чотири рази об кружало сталі, кліть здригнулася, ніби стала навшпиньки і потім шурхнула в темний вогкий колодязь.
— Ex, шахтар в шахту спускається, з білим світом прощається! — Гирич чвиркнув крізь рідкі зуби й круто вилаявся. На нього махнув рукою Задоя:
— Схаменися, краще перехрестився б!
— Мене вже варта перехрестила, і досі не хочеться сідати.
— Ой господи! Думав, нехай собі воюють на фронті, а тут буде спокійніше!
— Ільку, держись за верхню скобку! — повчав батько.
— А ще ремствували на комітети. Хіба за комітетів таке було?
— Їм аби тільки зідрати побільше баришів, — сказав писклявим голосом Сусідка. — Покрівля вже, як сніг, валиться.
— А коли ті штреки ремонтувалися?
— Або путя на що стали схожі?
— Ходиш, як під обухом.
Кліть тріщала від ударів об якісь виступи і, здригаючись усім тілом, падала вниз.
— Прости й помилуй… Вольная і невольная… Чого ти, дурню, прискаєш? — Задоя, поклавши сокиру в ноги, товстими й круглими, мов ковбаски, пальцями хрестив собі лоба.
Блимнув вогник верхнього горизонту, і Ількові почало здаватися, ніби кліть непомітно полетіла догори. Враз щось заверещало, запищало, як сотня полозків на морозі. Кліть крякнула й зависла. З розгону всі грохнули на підлогу. З-під лап на дерев'яних брусках запахло смаленим, потім на плечі хлюпнула студена вода.
Нахилившись над лампочками, кожен побачив жах у другого в очах. Кліть, ніби конаючи, кректала і з останніх сил намагалася виприснути з цупких обіймів погнутих брусків.
Першим отямився Ілько. Він схопив батька за руку і закричав:
— Тату, тату, що це?
— За скобку, за верхню скобку тримайся!
Гордій Байда проказав це як уві сні, бо Ілько, як і він, сидів навпочіпки.
— Затиснуло!
Крекчучи по-старечому, кліть враз зайшлася молодечим вереском, немов бруси її лоскотали під лапами.
— Рятуйте! — обкрутився на місці Задоя. — Здушило!
Всі враз схопилися на ноги, мов за командою. Ілько знов учепився за батька:
— Обірвалась?
— Держись, держись, синку, вона пройде! — заспокоював Сусідка.
Лампочки замиготіли попід стінами. На стінах під жовтуватим світлом ворушилися зруйновані цямрини. По них сльозилась іржава вода і зализувала рани від ударів залізного каркаса.
— Опускається!
— Догори смикають!
— Тепер обірвуть, обірвуть, анахтеми!
Задоя на своїх коротких ногах по-ведмедячому тупцяв попід стінками і не переставав скиглити:
— Пропали! Їй же богу, пропали!
Гирич застережливо тримався одною рукою за скобку, яка приходилася майже проти самого носа, другою обмацував зруйновані цямрини:
— От іроди прокляті! Коли ж це ще обвалилося?
— Не гніви Бога! — скиглив Задоя.
— Заткни свою пельку, а то гляди, щоб на-гора тебе вже ангели не винесли!
За тонкою обшивкою кліті попід стінкою тулилася драбина. Вона призначалася для полагодження стовбура і на випадок аварій кліті. Гордій Байда двома ударами кайла проламав дірку:
— Вилазьте на драбину!
До дірки першим кинувся Задоя. Він заткнув її собою, як туго набитий лантух. Але тільки зник у дірці його мокрий зад, як кліть ніби випала з рук і хутко полетіла вниз. Ілько від несподіванки ойкнув і, пустивши скобку, знову схопився обома руками за батька.
— Тепер як не обірветься, то, може, і живі будемо, — сказав Сусідка, враз повеселівши. — І це вже скільки раз на тому місці. Раніше хоч залагоджували, а тепер, як злодії, хапаються, щоб більше вкрасти, скоріше втекти. Цілики, і ті вже, анахтеми, кажуть вибирати.
— Якби надіялися кріпко сидіти, підготовку б вели. — Від пережитого хвилювання й важкого повітря голос у Гирича ніби намок у воді. — Штреки повідставали сажнів на п'ятнадцять скрізь.
— Буде, хлопче, ще й на тридцять. Думаєш, вони не чують на себе погибелі? Приклади вухо, як земля гуде. Прийде, прийде!
Блимнуло світло, і кліть стала.
Всі четверо, мов з могили, вийшли на рудничний двір. Шахтівничий дивився на них зляканими очима.
— Цілий ранок отак.
— А ти навіщо пускаєш, іроде? — замахнувся на нього кайлом Гордій Байда.
— Коли мені приказують. Хіба я не докладував Сивокозові? «Не твоє діло», — каже!